Ірина Вільде: жінка, яка взяла собі ім’я “дика” – і не жартувала
Уявіть собі: 1935 рік, Галичина, консервативне суспільство, де жінка-літераторка мала або писати про страждання нації, або мовчати. І тут з’являється підпис – Ірина Вільде. Німецьке wilde перекладається як “дика”. Не “ніжна”, не “покірна”. Дика.
За цим псевдонімом ховалася двадцятивосьмирічна Дарина Макогон. Вона сама потім зізнавалася: іноземне ім’я мало бути ширмою – на випадок, якщо критики рознесуть її в пух і прах, а ровесники засміють. Але сталося навпаки. Ширма стала брендом. І сьогодні Ірина Вільде – одна з тих постатей, повз яку неможливо пройти, якщо ви хоч трохи цікавитеся українською літературою ХХ століття.
Тож ось що сталося з дівчиною з Чернівців, яка стала першою жінкою – лауреаткою Шевченківської премії.
Ірина Вільде і Чернівці: старт, який усе визначив
Народилася вона 5 травня 1907 року в Чернівцях. Тоді це була Австро-Угорщина – місто з німецькою вивіскою, українською вулицею, єврейською кав’ярнею і румунським акцентом. Мультикультурний котел, у якому дитина вбирає мови так само легко, як дихає.
Батько, Дмитро Макогон, – учитель, письменник, публіцист. Людина, яка боролася за українську школу тоді, коли це було не модно, а небезпечно. Мати – німкеня. Тому оте “Вільде” – не випадкова забаганка, а частина власного домашнього ландшафту.
Дарина пізніше казала, що виросла в “ідеальній родині”. Звучить майже нереально, правда? Але саме батько став для неї першим літературним авторитетом. А ще – друг родини Михайло Яцків і, звісно, Ольга Кобилянська, яку молода авторка вважала своєю зіркою.
Потім прийшов 1923 рік. Румунська влада на Буковині не любила українських активістів, і Макогони змушені були нелегально перейти польсько-румунський кордон. Родина осіла в Станиславові – місті, яке ми сьогодні знаємо як Івано-Франківськ.
Уявіть цей момент: тобі шістнадцять, ти йдеш через кордон уночі, з валізкою, і твоє життя починається заново. Дехто після такого замикається. Вона – почала писати.
Перше оповідання і перші двері
Дебют трапився в 1926-му. Оповідання “Марічка” вийшло в тижневику “Український голос” у Перемишлі. Авторці було дев’ятнадцять.
Далі – Львівський університет, філософський факультет. І тут історія стає туманною, як львівський ранок у листопаді. Навчання вона так і не завершила. Одні джерела кажуть – не було грошей. Інші – що її запідозрили у зв’язках з Українською військовою організацією. Формально фігурувала якась несплата за гуртожиток. Знаєте, як це буває: офіційна причина одна, справжня – зовсім інша.
Але саме тоді, без диплома і без чіткого плану, вона почала таємно надсилати свої тексти до жіночих часописів.
Коломия, “Жіноча доля” і школа реального життя
На початку 1930-х Вільде переїжджає до Коломиї. Працює в журналі “Жіноча доля” – виданні, яке було наполовину суспільним, наполовину літературним. Редагує додаток “Світ молоді”.
І це, чесно кажучи, найкраща школа, яку може пройти письменник. Редакція – це щоденні листи від читачок, чужі драми, розлучення, злидні, нещасливі шлюби, дівочі мрії. Сотні жіночих доль проходять крізь твої руки.
Ось звідки в її прозі така точність деталі. Вона не вигадувала – вона слухала.
Тут працювала і Володимира Яцишина, чий батько був священником. Коли той раптово помер від туберкульозу, без засобів до існування залишилися дружина і семеро дітей. Ця історія, за спогадами, стала іскрою для майбутнього великого роману.
Що формувало її як авторку:
- Буковинське дитинство з трьома мовами навколо – звідси гнучкість стилю і відсутність провінційності.
- Батько-письменник, який поставив планку ще вдома.
- Робота в жіночій пресі, де вона щодня читала чужі листи й чужі трагедії.
- Вплив Ольги Кобилянської та Михайла Яцкова, з якими вона реально спілкувалася.
- Європейський контекст – вона читала польських авторок Марію Домбровську і Зоф’ю Налковську, орієнтувалася в тогочасних течіях.
Скандал, який зробив їй ім’я
1936 рік. Товариство письменників і журналістів імені Івана Франка у Львові присуджує премію за 1935-й. Серед претенденток – Катря Гриневичева і Наталена Королева. Імена вагомі, авторки визнані.
А премію отримує “мало ще відома початкуюча Ірина Вільде”.
Першу премію взагалі не присудили – Вільде дали другу. Але резонанс був такий, ніби вона взяла Нобеля. На її кандидатурі наполіг критик Михайло Рудницький, який назвав її талант європейським.
І тут почалося. Патріотична публіка обурилася: як так, авторка не написала жодного слова про національну боротьбу, пише про якісь гімназистські закоханості й жіноче серце. А вона, замість вибачатися, у листі подяки порадила колегам подивитися на світ інакше – бо рюмсання вже всім набридло і людям треба додавати смаку до життя.
Уявляєте реакцію? Це був чистий літературний виклик – і саме він показав, що Вільде має характер.
Ранні книжки: метелики, які виявилися сталевими
Її ранню прозу часто називають “дівочою”. Мовляв, гімназистки, перші почуття, щоденники. Але це поверхневе прочитання.
Повість “Метелики на шпильках” побачила світ у львівському часописі “Нова хата” 1935 року, окремим виданням – 1936-го. Того ж часу з’явилася й “Б’є восьма”. Разом із “Повнолітніми дітьми” вони склали трилогію.
Була ще збірка оповідань “Химерне серце” – і сама ця назва вже все пояснює. Серце в її текстах – не орган і не метафора кохання з листівки. Це щось непередбачуване, вперте, іноді жорстоке.
Її однокурсник і приятель Богдан-Ігор Антонич – так, той самий поет – писав рецензії на її твори. Компанія у неї була сильна.
| Період | Що відбувалося | Ключові тексти |
|---|---|---|
| 1926-1930 | Дебют, навчання, перші публікації | “Марічка” |
| 1932-1939 | Коломия, “Жіноча доля”, злет | “Метелики на шпильках”, “Б’є восьма”, “Химерне серце” |
| 1939-1944 | Війна, втрата чоловіка, переховування | пауза в творчості |
| 1944-1965 | Львів, радянський період, великий роман | “Сестри Річинські” |
| 1965-1982 | Визнання, літературний салон, авторитет | збірки новел, “окрушини” |
Війна, гестапо і ніч, яку вона не забула
Чоловіком Ірини Вільде став Євген Полотнюк – вона познайомилася з ним через братів. Він був причетний до ОУН. Потім – війна. Донос. Арешт. Німці забрали Євгена, і того ж дня письменницю попередили: тікай.
Вона схопила рукописи, друкарську машинку, трохи дитячих речей і новонародженого сина – і зникла. Переховувалася серед людей. Дістала фальшиві документи на дівоче прізвище. Дісталася Ходорова, де були батьки і старший син Ярема.
Чоловіка розстріляли. За свідченнями – у Ворохті. Місця поховання вона не знала до кінця життя.
Подумайте про це на секунду. Молода жінка, двоє малих дітей, підроблений паспорт, чоловік убитий. І валізка з рукописами, яку вона все одно не кинула.
Восени 1944-го вона з синами переїхала до Львова. Там і залишиться до останнього дня.
“Сестри Річинські”: український роман, який називають сімейною сагою рівня великих
Ось ми і дійшли до головного. Роман “Сестри Річинські” вона фактично писала все життя. Задум народився ще у 1930-х. Перший том друкувався у 1955-1956 роках, окремим виданням вийшов 1958-го. Другий том з’явився 1964 року.
Сюжет простий, як усе геніальне. Місто над Прутом (упізнається Коломия). Родина греко-католицького священника Аркадія Річинського. Батько раптово помирає – і п’ять доньок разом із матір’ю залишаються без грошей, без статусу, без опори.
Катерина, Зоня, Ольга, Неля, Слава. П’ять різних характерів. П’ять різних відповідей на питання: що робити, коли світ, у якому ти виросла, розсипався?
Це і є фішка роману: авторка бере родину і крізь неї показує епоху. Польський шовінізм, комуністичне підпілля, український націоналізм, єврейська буржуазія, зубожіла інтелігенція – усе це не декорація, а тканина тексту.
Сама Вільде формулювала задум так: через родину – до могутності нації.
Чому дві редакції роману – це два різні романи?
Тут є нюанс, про який мало хто знає. Видання 1958 року – це текст із помітними ідеологічними милицями. Публіцистичні вставки, газетні штампи, “правильні” оцінки. Так тоді було треба.
А от версія 1964-го – інша. Хрущовська відлига дала трохи повітря, і письменниця скористалася моментом на повну. У другій редакції з’являється глибина психологічного аналізу, філософські роздуми, інтелектуальні діалоги. Дослідник Микола Ільницький звертав увагу саме на цю різницю.
Тобто вона переписала книжку, щойно з’явилася можливість. Це багато говорить про людину.
1965 року за “Сестер Річинських” Ірина Вільде отримала Шевченківську премію. Перша жінка в історії цієї нагороди.
| Твір | Приблизний час появи | Про що |
|---|---|---|
| “Марічка” | 1926 | дебютне оповідання |
| “Метелики на шпильках” | 1935-1936 | гімназистка й перше дорослішання |
| “Б’є восьма” | 1936 | продовження історії |
| “Химерне серце” | середина 1930-х | новели про жіночі почуття |
| “Повнолітні діти” | кінець 1930-х | завершення трилогії |
| “Сестри Річинські” | 1958 і 1964 | родинна сага, головний твір |
Львівська “нанашка”: салон, вареники і вплив
Після війни Вільде стала центром літературного Львова. Не формально – по-справжньому. Вона працювала кореспонденткою газети “Правда України”, була депутаткою Верховної Ради УРСР, входила до обласної та міської рад, очолювала Львівську організацію Спілки письменників. Мала два радянські ордени.
Звучить як біографія зразкової радянської авторки, чи не так? Але є нюанс.
Паралельно вона писала листи на захист української мови. Зверталася до влади в обороні дисидентів. Опікувалася молодими літераторами – Роман Іваничук прозвав її “нанашкою”, тобто хрещеною матір’ю.
У її помешканні збиралися гості. Літературознавиця Віра Агеєва зауважувала: “на вареники до Вільдихи” ходив увесь літературний Львів. Це був справжній салон – місце, де формувалися смаки і репутації.
Порівняння з Гертрудою Стайн у Парижі тут не перебільшення. Роль була та сама.
Дрібниці, які роблять портрет живим:
- Любила працювати лежачи – на підлозі чи на балконі, обклавшись подушками й аркушами.
- Мала звичку всіх женити й сватати – навіть власну хатню працівницю видала заміж.
- Наприкінці життя мешкала в двоповерховому котеджі серед запущеного саду, де на вулиці паслися кози.
- Особисте життя лишилося драматичним: після загибелі Євгена Полотнюка вона вийшла заміж удруге, і про цей шлюб досі сперечаються біографи.
Ірина Вільде і сучасний читач: чому її знову видають
Ось питання на мільйон: навіщо це читати сьогодні? Тому що вона писала про речі, які нікуди не поділися. Жінка, яка не хоче бути об’єктом. Родина, що тримається на замовчуваннях. Гроші, від яких залежить гідність. Суспільство, яке каже дівчині: сиди тихо, вдало вийди заміж, і все буде добре.
Її героїні на це відповідають: ні.
Останніми роками “Сестер Річинських” перевидають, обговорюють у подкастах, порівнюють із великими родинними сагами світової літератури. Роман інсценізували в театрі імені Марії Заньковецької. Тексти Вільде входять до антологій української жіночої прози поруч із Кобилянською, Забужко, Андрухович.
І це логічно. Вона першою в українській літературі почала виписувати складні, суперечливі, “незручні” жіночі характери – не святих і не жертв, а живих людей із химерними серцями.
Що варто прочитати першим?
Якщо ви зовсім не знайомі з авторкою, ось простий маршрут.
- Почніть із новел зі збірки “Химерне серце” – короткі, гострі, з несподіваними фіналами.
- Далі “Метелики на шпильках” – легше, ніж здається, і дуже точно про підліткове самовідчуття.
- І вже потім беріться за “Сестер Річинських”, бо це серйозна дистанція: роман величезний, найбільший з усіх, написаних українськими письменницями.
- Окремо пошукайте її “окрушини” – короткі афористичні записи, де вона говорить сама від себе.
Останні роки
Померла Ірина Вільде 30 жовтня 1982 року у Львові. Похована на Личаківському цвинтарі. Її ім’я ЮНЕСКО внесло до переліку видатних постатей ХХ століття. Твори перекладені польською, німецькою, російською, румунською, угорською та іншими мовами.
В одній зі своїх “окрушин” вона написала: щоб увійти в безсмертя, людина мусить скласти два іспити – перед сучасниками і перед історією.
Перший вона склала точно. Другий, схоже, теж – просто перевірка триває досі.
FAQ
Хто така Ірина Вільде насправді?
Це псевдонім Дарини Макогон (у шлюбі – Полотнюк). Українська письменниця, журналістка, редакторка. Народилася 1907 року в Чернівцях, померла 1982-го у Львові.
Що означає псевдонім “Вільде”?
З німецької – “дика”, “несамовита”. Вона обрала іноземне ім’я як своєрідну ширму, щоб у разі провалу не потрапити під глузування ровесників і критиків.
Який твір Ірини Вільде найвідоміший?
Однозначно “Сестри Річинські” – масштабна родинна сага про п’ять доньок священника. Саме за неї вона отримала Шевченківську премію 1965 року.
Чи справді вона була першою жінкою – лауреаткою Шевченківської премії?
Так. У 1965 році вона стала першою жінкою, удостоєною цієї нагороди.
Що сталося з її чоловіком?
Євгена Полотнюка, причетного до ОУН, арештували після доносу і розстріляли німці. Письменниця з двома синами тікала з підробленими документами й до кінця життя не знала місця його поховання.
Чому її ранні твори критикували?
Бо вона писала про почуття, а не про національну чи класову боротьбу. Одні докоряли їй за брак патріотичного пафосу, згодом радянська критика – за “ідейну незрілість”.
З чого краще почати знайомство з її прозою?
З невеликих новел – вони швидкі й затягують. Потім “Метелики на шпильках”. А вже тоді, з розгону, беріться за “Сестер Річинських”.
Що лишається після “дикої”?
Знаєте, що найбільше вражає в цій біографії? Не премії й не ордени. А те, що жінка, яка втекла з дитиною й друкарською машинкою від гестапо, потім тридцять років сиділа у Львові й писала книжку про п’ятьох сестер.
Вона могла озлобитися. Могла зламатися. Могла перетворитися на функціонерку з правильними промовами – можливостей вистачало.
Натомість вона зробила інше: використала кожну щілину, яку давала система, щоб протягнути крізь неї живе слово. Переписала роман, коли з’явився шанс. Захищала мову. Годувала варениками молодих письменників, які потім стали класиками.
Ірина Вільде не кричала гасел. Вона просто писала так, ніби гасел не існує – про людське серце, яке ніхто не може націоналізувати.
І, чесно кажучи, саме тому її досі читають.
