Іван Величковський: поет, який грався зі словом за триста років до всіх експериментаторів
Уявіть рядок, який читається однаково зліва направо й справа наліво. “Анна дар и мнЂ, сЂн мира, данна” – переверніть його, і вийде те саме. А тепер уявіть, що це написав священник у Чернігові десь наприкінці XVII століття, коли про жодні авангарди й футуризми ніхто й гадки не мав.
Звучить як витівка сучасного поета-експериментатора? А насправді це робота людини, яка жила понад триста років тому. Її звали Іван Величковський, і вона перетворювала слово на візерунок, гру, головоломку тоді, коли більшість книжок писалася важкою церковною мовою про серйозні речі. Один дослідник навіть назвав його українським футуристом XVII століття – і, чесно кажучи, недалеко відійшов від правди. Тож ось історія майстра, який довів, що бавитися зі словом можна в будь-яку епоху.
Загадка, яку досі розгадують
Почнемо з чесного зізнання: ми знаємо про Величковського напрочуд мало. Навіть точна дата його народження – предмет наукових суперечок. Різні джерела називають то приблизно 1630 рік, то близько 1651-го, а рік смерті вказують як 1701-й. Тобто біографію цього поета історики буквально реконструюють по крихтах – за кількома безсумнівними фактами й уважним прочитанням збережених документів.
Народився він, найімовірніше, на Чернігівщині. Родина мала козацьке коріння: за переказами, його предок Симеон був знатним і заможним козаком, а нащадки згодом пішли духовним шляхом. Це поєднання – козацька кров і церковне покликання – узагалі дуже характерне для тодішньої України, де межа між світським і духовним була значно тоншою, ніж нам здається сьогодні. Син козака міг стати священником, а онук священника – знову взятися за шаблю: доля кидала людей між цими світами вільно й непередбачувано.
Головним і найнадійнішим свідченням його життя стали, як не дивно, самі його книжки. Дві рукописні “книжиці”, підписані власним іменем, – це той фундамент, на якому тримається все, що ми про нього знаємо. Людина лишила по собі не архів документів, а тексти, і саме тексти розповідають нам, ким вона була.
У цьому, до речі, є щось глибоко символічне. Ми не знаємо, як він виглядав, не маємо його портрета, не можемо назвати точний день, коли він народився. Зате маємо його вірші – і через них він промовляє до нас напряму, без посередників. Виходить, для поета єдиним по-справжньому надійним пам’ятником стало саме слово, а не камінь чи запис у метричній книзі. Мабуть, він і сам би оцінив таку іронію: людина зникла, а гра, яку вона затіяла зі словом, триває досі.
Школа, яка виховала еліту
Освіту Величковський здобув у Києво-Могилянській колегії – головному інтелектуальному осередку тогочасної України, який згодом переросте у знамениту академію. Навчався він там у шістдесятих роках XVII століття, і це багато що пояснює.
Києво-Могилянка давала не просто освіту, а цілий світогляд. Тут вивчали латину, риторику, поетику, знайомилися з європейськими літературними модами, вчилися будувати складні тексти за всіма правилами тодішнього мистецтва. Його вчителем і покровителем був Варлаам Ясинський – ректор колегіуму, згодом київський митрополит. Мати такого наставника означало належати до самих вершків освіченого товариства.
Саме звідти в поета та любов до складної форми, до інтелектуальної гри, до вірша як задачі, яку треба вигадливо розв’язати. Він увібрав європейську барокову моду й переніс її на український ґрунт – та ще й із таким хистом, що перевершив багатьох.
Тут варто сказати кілька слів про саму епоху бароко, бо без цього важко зрозуміти поета. Барокова людина сприймала світ як складну, багатошарову загадку, у якій усе пов’язане з усім, а за видимими речами ховаються приховані сенси. Мистецтво тієї доби любило пишність, надмір, декоративність, гру розуму. Поети змагалися не в щирості почуттів, а у винахідливості: хто вигадає хитрішу метафору, ефектнішу антитезу, несподіванішу форму. Величковський почувався в цьому світі, як риба у воді, – він мислив саме так, багатовимірно й асоціативно, і його вірші стали ідеальним втіленням барокового духу.
Іван Величковський і Чернігів: десять років у друкарні
Наступна важлива сторінка – Чернігів. У сімдесятих роках XVII століття Величковського запросив до себе архієпископ Лазар Баранович – одна з найвпливовіших постатей тогочасного церковного й культурного життя. Баранович тримав у Чернігові друкарню, і поет став до неї на роботу.
Тут він, імовірно, і прийняв священницький сан. Тут же прожив, за оцінками дослідників, щонайменше десять років – солідний шмат життя. Робота в друкарні означала бути в самому серці книжкової культури: близькість до текстів, до їх творення й друку, до людей, які визначали інтелектуальний клімат епохи.
Саме в Чернігові він написав і видав польськомовний панегірик на пошану Барановича – хвалебний твір, присвячений покровителеві. Це була звична практика доби: поети складали урочисті вірші на честь можновладців і церковних ієрархів. Цей панегірик дійшов до нас в одному-єдиному примірнику, та ще й пошкодженому, – черговий доказ того, наскільки крихкою виявилася його спадщина. Скільки ще його творів зникло безслідно, ми вже ніколи не дізнаємося.
Дві “книжиці”, які пережили століття
А тепер про головне – про твори, що зробили Величковського класиком. Це дві рукописні збірки з дивовижними назвами.
| Збірка | Рік | Що це |
|---|---|---|
| “Зегар з полузегарком” | 1690 | вірші-“часи”, роздуми про плинність часу й вічність |
| “Млеко” | 1691 | збірка фігурних віршів із теоретичними поясненнями |
“Зегар з полузегарком” – це, якщо перекласти, “Годинник із півгодинником”. Назва не випадкова: вірші тут близькі до популярного тоді жанру “часів”, де панує відчуття проминання й водночас спрямованості у вічність. Кожна година співвідноситься з подіями християнської історії, і час, минаючи, ніби не минає зовсім – бо впадає у вічність. Красива, глибоко барокова ідея.
Цей образ годинника взагалі багато говорить про світовідчуття доби. Механічний годинник тоді був дивом техніки, символом порядку й водночас нагадуванням про плинність усього земного. Величковський узяв цю річ і перетворив на поетичну структуру: його вірші відлічують не просто години, а зв’язок минущого й вічного, буденного й священного. Читач, гортаючи збірку, ніби прислухається до цокання, за яким чути щось більше за звичайний час.
А от друга книжка – справжній феєрверк. Повна її назва звучить як “Млеко, од овці пастиру належноє” – тобто молоко, яке вівця віддає пастиреві. Метафора учня, що приносить плід своєї праці вчителеві. І ось усередині цієї скромно названої книжки ховається ціла лабораторія словесних чудес.
Що таке курйозні вірші й навіщо вони?
Тут варто пояснити ключове поняття. Курйозні, або фігурні, вірші – це поезія, у якій форма виходить на перший план, часто навіть важить більше за зміст. Це інтелектуальна гра, демонстрація майстерності, ребус для розумного читача.
Величковський зібрав у “Млеці” майже всі можливі різновиди таких віршів і, що найцінніше, супроводив кожен теоретичним коментарем – дав визначення кожній зі “штук поетіцких”. Завдяки цьому книжка стала одночасно й авторською збіркою, і своєрідним підручником з експериментального віршування.
Ось лише деякі з форм, якими він володів:
- вірш-рак (паліндром), що читається однаково в обидва боки.
- акровірш, у якому з початкових літер складається зашифроване ім’я.
- вірш-протей, зібраний із різних комбінацій кількох образів.
- вірші, вписані в геометричні фігури – кола, хрести, лабіринти.
- “чворогранистий” вірш, який можна читати і по горизонталі, і по вертикалі.
Погодьтеся, для XVII століття це вражає. Людина не просто писала – вона проєктувала тексти, як архітектор проєктує будівлю. І, що важливо, робила це рідною мовою: Величковський став одним із перших барокових поетів, який підніс статус української мови й довів, що нею можна творити складну, вишукану літературу.
Іван Величковський – перший майстер українського паліндрома
Ось факт, який варто виділити окремо. Величковський став першим в українській літературі автором паліндромів – віршів, що читаються однаково в обох напрямках. Сам він називав їх “раками літеральними”, і сама ця назва вже поетична: рак, який задкує, ніби відображає рух слова назад.
Він не просто писав такі рядки – він їх класифікував і пояснював. Рак “літеральний”, за його визначенням, – це вірш, чиї літери й задом наперед виражають той самий текст. Класичний приклад: “Анна дар и мнЂ, сЂн мира, данна” – переверніть, і сенс збережеться.
Але була в нього й хитріша форма – “рак прекословний”. Тут слова, прочитані у зворотному порядку, дають уже протилежний зміст. Тобто один і той самий рядок міг означати одне при звичайному читанні й геть інше – при читанні навпаки. Це вже не просто трюк, а справжня філософія двозначності, вписана в саму механіку тексту.
Такі речі в Європі писали одиниці. І те, що український поет робив це на рівні найкращих зразків, – привід для гордості, а не для поблажливого “ну, для свого часу непогано”.
Задумаймося на мить, яка це кропітка праця. Написати звичайний вірш – уже мистецтво. А написати рядок, який зберігає сенс при читанні в обидва боки, та ще й звучить природно, а не як набір випадкових слів, – це майже математична задача. Поет мусив тримати в голові одразу два напрямки читання, стежити за кожною літерою, за ритмом, за змістом. І робив це без комп’ютерів, без словників-помічників, без жодних сучасних інструментів – самою лише силою розуму й терпіння. Коли усвідомлюєш це, курйозні вірші перестають здаватися пустою забавкою й постають тим, чим вони насправді є, – вершиною словесної майстерності.
Не лише ігри: перекладач і мислитель
Було б помилкою бачити у Величковському лише винахідливого штукаря. За грою формувалися серйозний розум і широка ерудиція.
Він перекладав з іноземних мов – зокрема твори англійського письменника-теолога Джона Оуена. Уявіть: український священник у XVII столітті працює з англійським богословом. Це говорить про рівень освіченості й про відкритість до європейської думки, якої годі було чекати від “провінційного” автора. Писав він, до речі, і польською, і староукраїнською – вільно почувався одразу в кількох мовних стихіях, як і належало освіченій людині тієї доби.
Його тексти рясніють образами античної міфології – Мінерва, Сізіф, Тантал, що марно тягнеться до яблук, які тікають від нього. Він вільно оперував християнською символікою, будував складні богословські асоціації, шукав приховані зв’язки між подіями Святого Письма. Дослідники, щоправда, зауважують, що подекуди його інтерпретації євангельських подій відгонять характерною для бароко штучністю – але це радше прикмета епохи, ніж вада автора.
| Грань таланту | У чому виявилася |
|---|---|
| Поет-експериментатор | фігурні, курйозні вірші, паліндроми |
| Теоретик віршування | коментарі та визначення форм у “Млеці” |
| Перекладач | твори Джона Оуена та інших авторів |
| Панегірист | хвалебні вірші Барановичу, гетьману Самойловичу |
| Священник | духовний сан, служіння в Полтаві |
Полтавський період і тиха смерть
Останні роки життя поета пов’язані з Полтавою. Там він був священником і, за свідченнями, шанованою в місті людиною. Про нього згадує у своєму знаменитому літописі Самійло Величко – а потрапити на сторінки такого джерела означало щось важити в тогочасному суспільстві.
Він був прихильником гетьмана Івана Самойловича й присвятив йому панегірик – знову ж таки за звичаєм доби. На своїй церковній посаді в Полтаві Величковський і помер у вересні 1701 року.
Є в його роду ще одна деталь, від якої віє справжньою історією. Онуком Івана Величковського був Паїсій Величковський – видатний православний подвижник, чернець, богослов, якого 1988 року канонізували, тобто зарахували до лику святих. Виходить, поет-експериментатор, який бавився словами-раками, став дідом святого. Химерне поєднання, гідне барокового сюжету.
Цей родинний ланцюжок узагалі показовий. Прадід поета Симеон був козаком, його нащадок Лука став першим священником у роду, сам Іван поєднав перо й церковне служіння, а через покоління рід дав церкві святого. Ніби вся українська історія тієї доби вмістилася в одній родині: козацька воля, поступовий перехід до духовного покликання, розквіт учености й, нарешті, святість. Мало яка біографія так наочно показує, як переплітаються в українській традиції зброя, книга й молитва.
Друге народження: як його повернули читачеві
А тепер найдивовижніше. Попри весь талант, Величковський на століття випав із культурної пам’яті. Його рукописи не друкувалися, лежали по архівах, були відомі хіба вузькому колу фахівців.
Рукописи “Зегара” й “Млека” лише в листопаді 1945 року придбав тодішній Інститут української літератури Академії наук. А повністю обидві збірки видали аж 1972 року – тобто майже через триста років після написання. Тільки тоді широкий читач нарешті отримав можливість побачити, на що був здатен цей поет.
Уявіть цей часовий розрив. Людина писала вірші-лабіринти наприкінці XVII століття, а по-справжньому їх прочитали вже за радянських часів, коли світ знав і Аполлінера з його каліграмами, і всі можливі авангарди. І виявилося, що українець робив щось подібне за століття до модних європейських експериментаторів.
Була навіть промовиста наукова історія. Ще в першій половині XX століття дослідник Олексій Грузинський виступив із доповіддю під сміливою назвою – “Іван Величковський, український футурист XVII століття”. Доповідь так і лишилася невиданою, але сама назва прижилася й досі гуляє в розмовах про поета. Звісно, футуристом у буквальному сенсі він не був – їх відділяли століття.
Але інтуїція вченого влучила в ціль: те, що робив Величковський зі словом, справді ріднить його з поетами-новаторами XX століття, які теж бачили у вірші не лише зміст, а й зорову, ігрову, майже інженерну конструкцію.
FAQ
Хто такий Іван Величковський?
Український поет, перекладач, теоретик віршування й священник, один із найяскравіших представників бароко в українській поезії. Точний рік народження невідомий (орієнтовно між 1630 і 1651), помер у вересні 1701 року в Полтаві.
Чому невідома дата його народження?
Про його життя збереглося дуже мало документів. Біографію реконструюють за кількома надійними фактами й за самими творами, тому дослідники подають лише приблизні дати.
Які його головні твори?
Дві рукописні збірки – “Зегар з полузегарком” (1690) і “Млеко” (1691). Друга особливо цінна, бо містить безліч фігурних віршів разом із теоретичними поясненнями.
Що таке курйозні вірші?
Це поезія, де на перший план виходить форма: паліндроми, акровірші, вірші у вигляді геометричних фігур, лабіринтів. Такі тексти були інтелектуальною грою й демонстрацією майстерності.
Чим особливі його паліндроми?
Величковський був першим в українській літературі автором паліндромів, які називав “раками літеральними”. Він не лише писав їх, а й теоретично описав різні їх різновиди.
Чи правда, що його онук став святим?
Так. Онуком Івана Величковського був Паїсій Величковський – православний подвижник і богослов, канонізований 1988 року.
Коли його твори видали повністю?
Аж 1972 року, майже через три століття після написання. До того рукописи зберігалися в архівах і були відомі лише фахівцям.
Що лишилося від майстра слова?
Знаєте, що найдужче вражає в цій історії? Не самі вірші-раки, хоч вони й дивовижні. Вражає те, як легко геніальна робота може зникнути з пам’яті на століття – і як важливо її повертати.
Величковський жив у епоху, коли українська культура вирувала: Києво-Могилянка, друкарні, панегірики, складна барокова поезія. Він був частиною цього розквіту, працював на рівні найкращих європейських зразків, вигадував те, до чого інші дійдуть значно пізніше. А потім усе це на триста років лягло в архівний пил, і мало не загубилося назавжди.
Його приклад нагадує просту річ: наша культура значно давніша, багатша й винахідливіша, ніж часто здається. Задовго до модерних експериментів тут уже був поет, який перетворював рядок на лабіринт, а слово – на гру дзеркал. І те, що ми знову можемо це читати, – маленька перемога над забуттям.
Є ще один урок у цій долі. Величковський не гнався за славою й точно не думав про нащадків за триста років уперед – він просто робив свою справу так добре, як умів, бо любив слово й розумів його можливості. І саме ця чесна, безкорислива майстерність зрештою пережила і його самого, і всі імперії, що приходили й зникали. Форма, у яку він уклав стільки праці, виявилася міцнішою за час.
