Євген Сверстюк: чому за есе про роман давали дванадцять років
Буває так: людина не тримала зброї, не готувала повстань, не закликала до бунту. Вона просто писала. Есе. Про літературу, про Шевченка, про совість. А в підсумку отримала сім років таборів суворого режиму та п’ять років заслання. Дванадцять років життя – за думки, викладені на папері.
Звучить неправдоподібно? На жаль, це реальна історія. І людина, з якою вона сталася, – один із найглибших українських мислителів ХХ століття. Той, кого Василь Стус у своїх листах називав “братом” і навіть богом дощу.
Якщо ви ніколи про нього не чули – не дивно. Радянська система десятиліттями робила все, щоб таких людей ніхто не знав. Тож почнімо з початку й розберемося, ким же він був насправді.
Коротке знайомство: хто це і чому це важливо
Перш ніж занурюватися в деталі, домовмося про базу. Ось хто перед нами:
- Літературний критик, есеїст, поет, філософ і релігієзнавець. Одна з ключових постатей українського руху опору 1960-1980-х років.
- Народився 13 грудня 1927 року в селі Сільце на Волині (тоді – Волинське воєводство Польщі). Цікава деталь: батько записав рік народження сина як 1928-й, тому в багатьох джерелах трапляється саме ця дата.
- Помер 1 грудня 2014 року в Києві, буквально напередодні свого 87-річчя. Похований на Байковому кладовищі.
- Політв’язень радянського режиму, який відбув майже повний строк ув’язнення та заслання.
- Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1995) за книжку “Блудні сини України”.
Але сухі факти не передають головного. Цю людину називали моральним авторитетом для кількох поколінь українців. І, як побачимо, авторитет цей був заслужений найважчою ціною.
Волинське дитинство і темрява, що не перемогла
Село Сільце, селянська родина, звичайний волинський побут. Здавалося б, нічого, що передвіщало б появу мислителя європейського масштабу. Але доля вже готувала майбутньому філософу серйозне випробування.
У дитинстві з хлопцем сталася біда – він фактично втрачав зір. За його власними спогадами, батьки завезли його до шпиталю, і лікар після огляду сказав, що відновити зір уже не вдасться. Уявіть відчуття дитини, перед якою відкривається, як він сам казав, безодня пітьми.
І тут – момент, у який важко повірити, але про який він розповідав сам. Порятунок прийшов не від медиків. У сусідньому селі жила стара жінка, баба Химка, яка вміла замовляти. Щоранку впродовж двох тижнів вона приходила до хлопця, читала молитви й прикладала до його очей лезо ножа. Зір повернувся. Сам Сверстюк вважав, що саме тієї миті, зазирнувши в темряву, він і подорослішав.
Ця історія – не просто зворушливий епізод. Вона багато пояснює в характері людини, яка все життя не боялася дивитися в обличчя найстрашнішим речам і при цьому зберігала глибоку віру.
Дорога в науку
Здібний волинський юнак пішов навчатися далеко від рідних місць. 1952 року він закінчив філологічний факультет Львівського університету імені Івана Франка – навчався там на відділенні логіки та психології.
Далі шлях мав би бути академічним і спокійним. Кілька років учителював, потім вступив до аспірантури Науково-дослідного інституту психології. Викладав українську літературу в Полтавському педагогічному інституті. Здавалося, попереду кар’єра науковця й педагога.
Але тут почалися перші тертя із системою. До захисту кандидатської дисертації його так і не допустили. А 1958 року звільнили з викладацької роботи – офіційно “за скороченням”. Насправді ж причина була в іншому: людина з незалежним мисленням радянській машині була незручною завжди.
Шістдесятники: покоління, яке відмовилося мовчати
Кінець 1950-х і початок 1960-х – час так званої “відлиги”, коли після смерті Сталіна трохи послабилися лещата тоталітаризму. У ці роки в Україні з’явилося ціле покоління молодих митців та інтелектуалів, яких згодом назвуть шістдесятниками. Вони прагнули справжньої культури, вільного слова, поваги до рідної мови. І герой нашої розповіді був серед них однією з центральних постатей.
Він став одним із найяскравіших учасників київського Клубу творчої молоді “Сучасник” – місця, де збиралася нонконформістська інтелігенція.
У ці роки він також устиг попрацювати на різних посадах:
- У 1961-1962 роках завідував відділом прози в журналі “Вітчизна”.
- Із 1965-го й до самого арешту працював відповідальним секретарем редакції “Українського ботанічного журналу” – посада ніби далека від літератури, але вона давала можливість заробляти й писати.
- Друкувався в журналах “Вітчизна”, “Дніпро”, “Жовтень”, “Дукля” та інших виданнях того часу.
Його есеїстика вирізнялася глибиною. Він досліджував творчість Гоголя, Шевченка, Франка, писав про Миколу Зерова, Василя Симоненка. Це були не просто літературознавчі розвідки – за ними стояла ціла філософія національної гідності.
Пожежа, що спалахнула словом
А тепер – про подію, яка стала першим серйозним викликом владі.
1964 року в Києві згорів відділ україністики Державної публічної бібліотеки (нині це Національна бібліотека України імені Вернадського). Підпал скоїв співробітник на прізвище Погружальський. Вогонь знищив величезну кількість цінних українознавчих матеріалів та архівних документів.
Офіційна версія намагалася замовчати справжній масштаб і причини трагедії. Але в самвидаві поширився анонімний памфлет під назвою “З приводу процесу над Погружальським”, у якому провину за нищення української культури покладали на антиукраїнську політику влади. Автором цього тексту був саме він – хоча КДБ так і не змогло цього офіційно довести.
Цей текст став одним із найважливіших документів українського самвидаву. І, звісно, органи його запам’ятали.
“Собор у риштованні”: есе, яке коштувало свободи
Тепер підходимо до головного твору, навколо якого обертається вся драма.
У 1968 році Олесь Гончар опублікував роман “Собор” – твір про збереження духовної спадщини та історичної пам’яті. Радянська критика роман швидко затаврувала. А наш герой написав у відповідь глибокий філософський есей – розмірковування про роман, про руйнування святинь, про стан суспільства. Назвав його “Собор у риштованні”.
Твір поширювався в самвидаві, а 1970 року вийшов окремою книжкою за кордоном, у Парижі. До збірки увійшли також есе “Котляревський сміється”, “Остання сльоза” (про Шевченка) та інші тексти.
І ось тут система вирішила, що з неї досить.
Арешт і суд, що тривав понад рік
14 січня 1972 року, під час масових арештів української інтелігенції, його заарештували. Це був один із тих чорних днів, коли за ґрати одночасно потрапили десятки представників української культури.
Слідство й суд розтяглися більш ніж на рік. І ось яким був вирок.
| Параметр справи | Деталі |
|---|---|
| Дата арешту | 14 січня 1972 року |
| Стаття звинувачення | Ст. 62 КК УРСР – “антирадянська агітація і пропаганда” |
| Дата вироку | Квітень 1973 року |
| Термін ув’язнення | 7 років таборів суворого режиму |
| Термін заслання | 5 років |
| Головний “доказ” | Есе “Собор у риштованні” |
| Дата звільнення | Жовтень 1983 року |
Вдумайтеся в цю таблицю ще раз. Головним доказом “антирадянської діяльності” на суді стало літературне есе про роман. Не зброя, не листівки із закликами до повстання – філософський текст про літературу й духовність.
Під час обшуку 12 січня 1972 року в нього вилучили машинописний варіант “Собору у риштованні”. Цей документ згодом фігурував у справі, а пізніше, вже за незалежності, потрапив до музейної колекції як свідчення епохи.
Табори, заслання і дружба, зігріта курткою
Дванадцять років неволі – це не абстракція. Це конкретні місця, конкретна праця, конкретний холод.
Ув’язнення він відбував у таборах, зокрема в Пермській області. Зберігся навіть офіційний документ – свідоцтво про присвоєння йому кваліфікації “кочегар водонагрівальних котлів” у таборі. Ось так система “використовувала” одного з найглибших мислителів свого часу. На засланні він працював столяром у геологічній експедиції.
Заслання відбував далеко – у селі Багдарин у Бурятії. І саме з цим періодом пов’язана одна з найзворушливіших історій української дисидентської спільноти.
Василь Стус, який відбував заслання ще далі – у селищі на Колимі, – надіслав другові в подарунок теплу куртку. Проста річ, звичайна куртка. Але в ній був увесь сенс: підтримка, братерство, тепло людської солідарності серед крижаної пустки. За словами самого Сверстюка, ця куртка прослужила йому десять років. Пізніше, вже 1993 року, він передав її до музею, де вона й досі зберігається як реліквія.
Листи Стуса до нього – окрема поезія. Він звертався до друга піднесено, називав його “братом”, а іноді – Юпітером Плювієм, тобто богом, що посилає дощ. У цих словах – уся глибина зв’язку між людьми, яких доля розкидала по найвіддаленіших закутках імперії, але яких не змогла роз’єднати.
Звільнили політв’язня лише в жовтні 1983 року.
Друге життя: від забороненого до президента ПЕН-клубу
Після звільнення настали роки перебудови, а невдовзі – і незалежність. І людина, яку система намагалася стерти, повернулася в культуру з новою силою.
Ось лише частина того, що він устиг зробити після повернення зі заслання:
- 1987 рік – став одним із засновників Українського культурологічного клубу, одного з перших осередків вільної думки часів перебудови.
- 1989 рік – заснував православну газету “Наша віра” й до кінця життя лишався її незмінним редактором. У ній він обстоював позицію церкви поза політикою.
- 1989 рік – очолив Українську асоціацію незалежної творчої інтелігенції, яка заснувала щорічну премію імені Василя Стуса.
- 1993 рік – захистив у Мюнхені, в Українському вільному університеті, докторську дисертацію з філософії.
- 1993-2010 роки – президент Українського ПЕН-клубу, впливової міжнародної письменницької організації.
Він писав книжку за книжкою, повертаючи читачам те, що десятиліттями було під забороною. Його називали лицарем українського відродження – і це не було перебільшенням.
Книжки, які варто знати
Творча спадщина мислителя велика. Найважливіші книжки, за якими можна скласти уявлення про його думку:
| Книжка | Рік | Про що вона |
|---|---|---|
| “Собор у риштованні” | 1970 (Париж) | Філософське есе про роман “Собор” Олеся Гончара; той самий текст, що став “доказом” на суді |
| “Блудні сини України” | 1993 | Збірка есеїв і статей про відродження духовності та морально-етичні проблеми; за неї він отримав Шевченківську премію |
| “Шевченко і час” | 1996 | Роздуми про Тараса Шевченка та його місце в українській культурі |
| “На святі надій” | 1999 | Об’ємне вибране, що підсумовує десятиліття роздумів |
| “Правда полинова” | 2009 | Есеїстика зрілого періоду, видана в “Києво-Могилянській академії” |
| “Гоголь та українська ніч” | 2013 | Дослідження феномену Гоголя й української ідентичності |
Окрему увагу привертає книжка “Блудні сини України”. Її проілюстрував художник-дисидент Опанас Заливаха – теж людина, яка пройшла табори. Символічно, що двоє в’язнів сумління об’єднали зусилля, щоб створити твір про моральне відродження нації. Саме за цю книжку 1995 року автора відзначили найвищою літературною нагородою держави.
Мислитель, який жив “без жодного дня без рядка”
Про що ж писав цей чоловік і чому його думка досі актуальна?
Його головною темою була совість. Не абстрактна, а дуже конкретна – совість людини, яка живе в умовах несвободи й мусить щодня вибирати: зрадити себе чи лишитися собою. Уся його есеїстика – це, по суті, роздуми про те, як зберегти людську й національну гідність, коли навколо панує брехня.
Він багато писав про Шевченка, Гоголя, Франка, шукаючи в класиках не музейних постатей, а живих співрозмовників. Для нього література ніколи не була самоціллю – вона була способом говорити про найголовніше: про Бога, правду, свободу й відповідальність.
Кажуть, що він не прожив жодного дня, як сам висловлювався, “без рядка”. Писати для нього було духовною потребою – способом осмислювати світ. При цьому він володів кількома мовами й перекладав українською з німецької, англійської та російської.
Його афоризми розходилися серед людей. Один із найвідоміших звучить приблизно так: особистості творять перший ряд, за яким почуваються впевнено ті, хто позаду. У цих словах – уся його філософія відповідальності перед іншими.
Визнання, якого не могли скасувати
Держава, що прийшла на зміну імперії, поступово визнала заслуги того, кого раніше кинули за ґрати. Нагороди й відзнаки прийшли пізно, але прийшли.
Серед головних відзнак:
- Державна премія України імені Тараса Шевченка (1995) – за книжку “Блудні сини України”.
- Орден Свободи (2008) – за видатні заслуги в утвердженні суверенітету й незалежності України, за мужність у відстоюванні прав і свобод людини.
- Міжнародна відзнака ЮНЕСКО – за внесок у культуру.
- Премія “Світло справедливості” – нагорода, що відзначає моральний авторитет.
- Почесний доктор Львівського університету та дійсний член Української вільної академії наук у США.
А ще 2011 року він став одним з учасників ініціативної групи “Першого грудня” – об’єднання українських інтелектуалів та моральних авторитетів, серед яких були релігійні діячі й мислителі, покликані бути голосом сумління суспільства.
Після його смерті в різних містах України на його честь почали називати вулиці. Ім’я, яке колись боялися вимовляти вголос, тепер повертається на карту країни – крок за кроком, у межах відновлення історичної справедливості.
FAQ
За що його насправді засудили?
Формально – за “антирадянську агітацію і пропаганду”. Фактично – за есеїстику, передусім за твір “Собор у риштованні”. Головним доказом на суді стало саме це літературне есе про роман Олеся Гончара.
Скільки років він провів у неволі?
Загалом дванадцять: сім років у таборах суворого режиму та п’ять років заслання. Заарештували його в січні 1972 року, а звільнили лише в жовтні 1983-го.
Що це за історія з поверненням зору?
За його власними спогадами, у дитинстві він майже осліп, і лікарі не давали надії. Зір, за його розповіддю, повернувся після того, як стара сільська жінка два тижні читала над ним молитви й прикладала до очей лезо ножа.
Як він був пов’язаний із Василем Стусом?
Вони були близькими друзями й обидва пройшли ув’язнення та заслання. Стус із свого заслання на Колимі надіслав другові теплу куртку, яка збереглася й нині є музейним експонатом. У листах Стус звертався до нього дуже піднесено.
За яку книжку він отримав Шевченківську премію?
За збірку есеїв “Блудні сини України”, що вийшла 1993 року з ілюстраціями художника-дисидента Опанаса Заливахи. Премію присудили 1995 року.
Чим він займався після незалежності?
Заснував і редагував газету “Наша віра”, очолював Український ПЕН-клуб (1993-2010), захистив докторську з філософії, видав багато книжок і був одним із засновників ініціативної групи “Першого грудня”.
Чому в джерелах різні роки народження?
Він народився 13 грудня 1927 року, але його батько записав рік народження як 1928-й. Тому в частині біографій трапляється саме ця дата.
Голос, який пітьма так і не змогла погасити
Є щось глибоко символічне в тому, що життя цього чоловіка почалося з історії про повернення зору. Він усе життя допомагав бачити – не очима, а совістю. Показував людям те, що система намагалася сховати: правду про культуру, про мову, про гідність, про Бога.
Його зброєю було слово, і за це слово він заплатив дванадцятьма роками неволі. Але парадокс тоталітаризму в тому, що він безсилий проти думки. Можна кинути людину за ґрати, відібрати роботу, відправити на край світу в Бурятію – але не можна змусити її перестати думати й вірити. І коли імперія розсипалася, виявилося, що переміг не той, хто мав табори й наглядачів, а той, хто мав рядок, совість і незламність.
Сьогодні його книжки повертаються на полиці, його ім’я – на карту міст, а його думки – у розмови про те, як лишатися собою в найтемніші часи. І це, мабуть, найкраща відповідь тим, хто колись хотів стерти його з пам’яті.
Наступного разу, коли натрапите на його есе чи афоризм, не проминайте. Прочитайте уважно. Бо це слова людини, яка знала ціну кожному з них – і платила її сповна.
