Микола Лукаш: людина, яка переклала півсвіту і не мала зимового пальта
Уявіть чоловіка, який знав два десятки мов, подарував українцям “Фауста”, “Декамерон” і “Дон Кіхота”, а взимку ходив Києвом без шапки й пальта, у розтоптаних черевиках. Не тому що бідував напоказ. Просто йому було байдуже. Усе його багатство лежало в голові й на книжкових полицях, а не на плечах.
Це не вигаданий персонаж і не герой роману. Це реальна людина, про яку багато хто в Україні досі майже нічого не чув. А дарма. Бо історія цього перекладача читається цікавіше за детектив: тут і втеча з циганським табором, і вивчена за три місяці угорська, і лист до КДБ, який коштував йому десяти років мовчання.
Хто це взагалі такий і чому про нього варто знати
Якщо коротко: це один із найбільших перекладачів в історії української літератури. Людина, яка переклала світову класику не з російського “посередника”, як тоді робили майже всі, а прямо з оригіналу. Німецькою, іспанською, італійською, французькою – з мови самого автора.
Ось базові факти, від яких відштовхнемося:
- Народився 19 грудня 1919 року в місті Кролевець на Сумщині (тоді – Чернігівська губернія).
- Помер 29 серпня 1988 року в Києві, похований на Байковому кладовищі.
- Знав близько 22 мов, а перекладав із 18 – і майже завжди з першоджерела.
- Подарував українському читачеві “Фауста” Гете, “Декамерон” Боккаччо, “Пані Боварі” Флобера, “Дон Кіхота” Сервантеса.
- За громадянською позицією був шістдесятником і поплатився за це роками заборони.
Дмитро Павличко якось сказав, що мова цього перекладача – “як небеса, побачені в телескоп”: у ній видно міріади слів, яких простим оком не розгледіти. Красиво? Так. І, як побачимо далі, недалеко від правди.
Кролевець, надгробки і циганський табір
Почнімо з дитинства, бо там усе найцікавіше.
Народився хлопець у родині з козацьким і шляхетським корінням. Батько – з давнього козацького роду, мати – з шляхетсько-козацької родини, онука дяка. У роду були навіть адмірал, статський радник, поліглоти. Звучить солідно, хоч жила сім’я скромно.
А тепер увага до дивовижної деталі. Малий Микола заговорив дуже пізно – батьки навіть боялися, що він німий. За переказами, усе змінилося після того, як хлопчик утік із ромським табором. Провів там від кількох тижнів до, за деякими спогадами, набагато довшого часу – і повернувся, розмовляючи. Тільки спершу не українською, а ромською.
Як він узагалі потрапив до табору? Кажуть, ключем стала пісня про циган, яку любила співати його мати. Ромська громада була зворушена, почувши цю пісню від українського хлопця, і прийняла його до себе. Юні цигани допомогли Миколі перекласти українську пісню їхньою мовою – і це стало для нього своєрідною перепусткою.
Як вивчити мову за надгробками?
Далі – ще більше. У Кролевці до революції чверть населення становили євреї, тож їдиш Микола опанував ще в дитинстві. Але як він це зробив – окрема легенда.
За спогадами, він ходив на єврейське кладовище на околиці міста. На частині пам’ятників написи були двома мовами – єврейською та російською. Хлопець списував їх, зіставляв літери й так поступово розібрався в алфавіті. А ще був учитель німецької, єврей за походженням, який приносив на уроки бутерброди, загорнуті в газети на їдиші. Микола ті газети підбирав і вивчав. Одного дня він просто заговорив із учителем його рідною мовою. Уявіть подив педагога.
У семирічці хлопець самотужки взявся ще й за французьку, німецьку та англійську. Читав так багато, що вдома лаяли за випалений гас. Тоді він знайшов вихід: у місячні ночі начищав до блиску каструлю, ловив нею “зайчика” місячного світла й читав при ньому. Погодьтеся, у цій картинці вже видно всю майбутню людину.
1937 року Микола вступив на історичний факультет Київського університету. А далі сталося те, що визначить усе його життя.
Кохання, яке він проніс через усе життя
Тут історія звертає з академічної колії в дуже людський бік.
В університеті Микола безнадійно закохався в однокурсницю на ім’я Олена Біличенко. От тільки вона любила іншого. Коли дівчина вийшла заміж за його ж друга, хлопець не витримав: кинув університет і пішов учителювати в сільську школу на Київщині.
Друзі згадували зворушливу сцену. Одного разу Олена захворіла й рано заснула. Хтось із товаришів зайшов до кімнати гуртожитку – і побачив, як Микола стоїть на колінах біля її ліжка, поклавши голову на край, і просто дивиться на її обличчя.
Через рік біль трохи вгамувався, і він повернувся до навчання. Але цю жінку любив усе життя. Пізніше, коли Олена лишала чергового чоловіка, Микола навіть сватався до неї – готовий був узяти її разом із трьома дітьми. “Це наші діти, Оленко! Виховаю і в люди виведу”, – казав він. Вона відмовила. Так він і залишився старим парубком.
Сестрі, яка вмовляла його одружитися, Микола відповідав по-своєму: робота, мовляв, така, що як порине в неї – забуває про все на світі. Розриватися між двома пристрастями не зможе, тому обирає роботу. Чесно? Гранично. І, схоже, він не лукавив.
Війна, поранення і мова, що рятує життя
Почалася Друга світова. Університет евакуювали до Харкова, а Миколу разом з іншими змусили рити окопи під Києвом. Дорогою до Харкова його поранило в ногу. Пізніше, вже після повернення радянських військ, його мобілізували на службу на харківський аеродром, де він зазнав другого поранення.
Про воєнні роки збереглися різні свідчення, і не всі деталі однаково задокументовані. Але один момент варто згадати обережно: знання мов, за переказами, не раз ставало для нього питанням виживання й порятунку інших. Уже після війни, працюючи в Харкові, він одного разу за три місяці – зі словником і радіоприймачем – вивчив угорську, щоб виступити перекладачем на суді. Ішлося про полоненого угорця, якому загрожував розстріл за чужу провину. Лукаш переклав, угорця виправдали. Заробив на цьому, до речі, “купу грошей”, які, як завжди, розчинилися невідомо куди.
Після війни він викладав англійську та німецьку в Харківському педінституті іноземних мов і в сільськогосподарському інституті. І саме в Харкові завершив працю, яка зробить його ім’я безсмертним.
“Фауст”, якого не подужали до нього
Микола Лукаш став першим, хто повністю переклав українською “Фауста” Гете. І це не гучне слово. За переклад цієї поеми бралися Іван Франко, Михайло Старицький, Дмитро Загул – і жоден не просунувся далі першої частини. Твір просто не піддавався. А Лукаш працював над ним близько 18 років – і подужав усе.
“Фауст” у його перекладі вийшов друком 1955 року. І, за спогадами Павличка, його читала “вся інтелектуальна Україна”. Раптом виявилося, що українською можна передати найскладнішу світову класику – не гірше, а місцями навіть виразніше за оригінал.
У чому був фокус Лукаша?
А тепер найважливіше – чому його переклади й досі вважають еталонними.
По-перше, він працював з оригіналом. У Радянському Союзі світову класику національними мовами перекладали переважно з уже готового, схваленого владою російського варіанта. Лукаш цю практику зневажав. Він завжди йшов до першоджерела – читав Гете німецькою, Сервантеса іспанською, Боккаччо італійською.
По-друге, він мав власну сміливу теорію. Лукаш був переконаний: якщо оригінал написаний “дуже німецькою” чи “дуже іспанською”, то й перекладати треба “дуже українською”. Ніякого штучного “нальоту іншомовності”. Він занурював текст у живу українську стихію з усім її багатством – діалектами, приказками, архаїзмами, народною говіркою.
Класичний приклад – його “Дон Кіхот”. У Лукаша з’явилися кептарик, полонини, соковита нелітературна мова. Персонажі раптом заговорили так, ніби народилися десь у Карпатах. Пам’ятаєте, як усі захоплювалися, що Геґрід із “Гаррі Поттера” говорить карпатською говіркою? Так от, цю практику українізації героїв започаткував саме Лукаш – задовго до сучасних перекладів.
По-третє, ерудиція. До кожної приказки й афоризму Боккаччо він знаходив точний український відповідник. “Декамерон” узагалі переклав архаїчною українською мовою XVII-XIX століть, щоб передати дух епохи. Мовознавець Олександр Пономарів окремо наголошував на цій майстерності.
| Автор | Твір | Мова оригіналу |
|---|---|---|
| Йоганн Вольфганг Гете | “Фауст” | німецька |
| Джованні Боккаччо | “Декамерон” | італійська |
| Гюстав Флобер | “Пані Боварі” | французька |
| Мігель де Сервантес | “Дон Кіхот” (спільно з А. Перепадею) | іспанська |
| Фрідріх Шиллер | лірика | німецька |
| Роберт Бернс | поезії | англійська (шотландська) |
| Федеріко Гарсіа Лорка | лірика | іспанська |
| Гійом Аполлінер | поезії | французька |
| Поль Верлен | лірика | французька |
| Юліан Тувім | “Бал в опері” | польська |
1956 року Лукаша прийняли до Спілки письменників України, а 1958-го він перебрався до Києва. Здавалося б, попереду спокійна кар’єра класика. Але не з таким характером.
Хіпстер, аскет і диво міста Києва
Перш ніж перейти до драми, зупинімося на портреті. Бо Лукаш був не просто генієм – він був справжнім оригіналом, людиною, про дивацтва якої досі розповідають легенди.
Друзі й колеги залишили десятки спогадів, і з них складається образ, який сьогодні назвали б чимось на кшталт міського дивака-інтелектуала.
Ось лише кілька штрихів:
- Ніколи не носив зимового пальта й шапки. У найлютіший мороз ходив простоволосий, у благенькому піджаку чи спортивній шапчині з помпоном. Директор сільської школи колись усерйоз питав його, чи він, бува, не святий – бо як інакше пояснити таку витривалість.
- Одягався бідно, але з якимось особливим шиком. Одну пару штанів, за спогадами, носив років шість поспіль. Голився при цьому лише в перукарні – от такий контраст.
- Удома не тримав ані посуду, ані продуктів. Снідав у кафе, обідав у ресторані готелю “Дніпро” – не заради розкоші, а заради “ресторанної естетики”: білої скатертини, гарного посуду. А ще там можна було почути живу іноземну мову від справжніх іноземців, бо за кордон його не випускали.
- Кухню у своїй квартирі перетворив на книгосховище. Попросив викинути газову плиту, бо місце потрібне було книжкам, а не каструлям.
За кордон, до слова, його справді ніколи не пускали. Німці присудили йому премію за найкращий переклад “Фауста” – а забрати її він не зміг, бо не випустили. Уся його бібліотека налічувала понад три тисячі книжок, і після смерті сестра передала її до Музею літератури.
Був у ньому й гострий язик. Одного разу в більярдній двоє російських літераторів зневажливо кинули в його бік щось на кшталт “ще один явився хахол”. Лукаш відповів миттєво й убивчо: мовляв, він надто інтернаціоналіст, щоб бити євреїв, і надто українець, щоб рятувати Росію. Аудиторія оніміла.
Лист, який коштував десяти років життя
А тепер – момент, після якого його почали називати українським Дон Кіхотом. І це найважливіша частина всієї історії.
На початку 1970-х вийшла резонансна праця Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” – гострий аналіз національної політики СРСР. 1973 року за неї Дзюбу засудили до 5 років ув’язнення та 5 років заслання.
І тоді Лукаш зробив те, чого від нього ніхто не чекав. Уже знаний, шанований перекладач написав офіційну заяву до Президії Верховної Ради УРСР із пропозицією: дозвольте мені відбути термін ув’язнення замість Дзюби. Аргумент був простий і по-донкіхотськи безкомпромісний: Дзюба хворий на сухоти, а він, Лукаш, здоровий, тож може відсидіти за нього.
Друзі відмовляли його щосили. І Григорій Кочур, і дружина Дзюби переконували: крок безрезультатний, а наслідки будуть тяжкі. Сам Дзюба пізніше згадував, що Лукаш на всі умовляння відповідав коротко: “Я роблю це для самого себе”. Пообіцяв навіть подерти листа – але не подер. Відніс до Спілки.
Ціна принципів
Реакція влади була передбачувано жорстокою. Заяву, зрозуміло, не задовольнили. Зате Лукаша виключили зі Спілки письменників і фактично заборонили друкуватися. А це означало не просто зіпсовану репутацію – це означало, що людину позбавили засобів до існування.
Наслідки лягли важким тягарем на все його життя:
- Готова збірка перекладів Аполлінера так і не вийшла, хоча аванс уже виплатили.
- У наступних томах великого тлумачного “Словника української мови” укладачі перестали посилатися на його переклади – ніби їх і не було.
- Багато знайомих, навіть серед письменників, просто перестали з ним вітатися.
- Певний час біля його під’їзду стояв міліцейський пост, який нікого до нього не пропускав.
Заощаджень у Лукаша не було ніколи – економити він не вмів. Тож роки заборони він прожив упроголодь, на позичені в друзів гроші. Коли 1978 року в Кролевці померла його мати, він поїхав на похорон без копійки – у потертих лижних штанях, светрі та брезентовій куртці.
Йому натякали: досить визнати “помилку”, записатися на прийом до потрібного чиновника – і все владнається. Дзюба вже давно відбув термін і почав друкуватися, а Лукаш усе лишався вигнанцем. Але він відмовлявся навідріз. Не хотів, щоб хтось із чиновників “повертав” йому звання поета. Наполягав, що ні в чому не винен.
За нього клопотали навіть Микола Бажан і Олесь Гончар. Марно. Заборона тривала близько десяти років.
Тиша, хвороба і запізнене визнання
Крига скресла лише 1979 року, коли новий редактор журналу “Вітчизна” Віталій Коротич запропонував Лукашеві перекласти кілька віршів з угорської. Маленька щілина у стіні мовчання.
Але роки поневірянь зробили своє. Останні роки життя перекладач тяжко хворів на рак. До Спілки письменників його поновили лише 1986-го, вже на хвилі перебудови – фактично напередодні смерті. Гірка іронія долі: людину, яка збагатила українську культуру, як мало хто, офіційно “пробачили” тоді, коли їй це вже майже нічого не могло дати.
Микола Лукаш помер 29 серпня 1988 року. Він так і не побачив головного видання свого життя – великого тому перекладів під назвою “Від Боккаччо до Аполлінера”, який вийшов лише 1990 року й став йому своєрідним пам’ятником.
Поховали його на Байковому кладовищі – але, за словами упорядника книжки “Наш Лукаш” Леоніда Череватенка, не в почесному центральному секторі, а десь на “задвірках історії”. Коли письменники на чолі з Павличком прийшли віддати шану, вони довго не могли навіть відшукати могилу. Білу мармурову стелу на ній згодом поставила шанувальниця – викладачка Києво-Могилянської академії Ольга Петрова.
Поет, який ховався за перекладами
Мало хто знає, що Лукаш був не тільки перекладачем. Він писав і власні гострі епіграми – так звані “шпигачки”. Жодна з них не побачила світ за його життя; частину передавали з уст в уста. Лише 2003 року Леонід Череватенко впорядкував і видав невеличку книжку цих текстів. У них – увесь Лукаш: дотепний, безстрашний, з болем за долю рідної мови й народу.
Як його вшановують сьогодні?
Час усе розставив по місцях. Ім’я, яке намагалися стерти, повертається в культурний простір – і що далі, то помітніше.
| Рік | Подія |
|---|---|
| 1989 | Журнал “Всесвіт” заснував щорічну перекладацьку премію імені Миколи Лукаша – Ars Translationis |
| 1990 | Вийшов підсумковий том перекладів “Від Боккаччо до Аполлінера” |
| 2009 | Указ Президента України про відзначення 90-річчя від дня народження |
| 2019 | 100-річний ювілей: серія заходів фестивалю “Lukash Fest” в Україні та за кордоном; НБУ випустив ювілейну монету номіналом 2 гривні |
| 2019 | В межах ювілею вперше за незалежності українською поставили оперу “Лючія ді Ламмермур” |
| 2023 | В Ірпені провулок Нахімова перейменували на провулок Миколи Лукаша |
Крім того, вулиці та провулки його імені з’явилися в кількох містах – зокрема у Дніпрі колишню Владивостоцьку перейменували на вулицю Миколи Лукаша. Процес перейменувань триває й досі, у межах загальної дерусифікації топоніміки.
Хочете познайомитися з Лукашем ближче? Ось із чого варто почати:
- Прочитати його “Фауста” – це вершина української перекладацької школи й водночас цілком захопливе читання.
- Спробувати “Декамерон” у його перекладі, щоб відчути, як звучить жива українська мова XVII-XIX століть.
- Розгорнути “Дон Кіхота” й полюбувати, як іспанський гідальго заговорив із карпатським колоритом.
- Знайти збірку “Шпигачки” – короткі, дошкульні епіграми, у яких відкривається сам Лукаш, а не автори, яких він перекладав.
- Почитати спогади “Наш Лукаш” Леоніда Череватенка – саме звідти більшість наведених вище історій.
FAQ
Скільки мов він насправді знав?
За різними даними, він володів близько 22 мовами, а перекладав щонайменше з 18. Причому робив це з оригіналу, а не через російський переклад-посередник, як було заведено в СРСР.
Чому його вважають унікальним серед перекладачів?
Він не просто передавав зміст, а вживлював світову класику в живу українську стихію – з діалектами, приказками й народною говіркою. Плюс він принципово працював лише з першоджерелом, що на ті часи було рідкістю.
Що сталося після його листа на захист Дзюби?
Його виключили зі Спілки письменників і майже на десять років заборонили друкуватися. Це позбавило перекладача заробітку, і роки заборони він прожив у злиднях, на позичені кошти.
Правда, що він жив дуже дивно?
Так, і про це збереглося чимало спогадів. Він не носив зимового пальта навіть у мороз, перетворив кухню на книгосховище, обідав у ресторанах для іноземців, а одну пару штанів міг носити роками.
Чи писав він щось власне, а не переклади?
Писав. Це насамперед епіграми-“шпигачки” – гострі, часто політично небезпечні для того часу тексти. Їх зібрали й видали окремою книжкою вже після його смерті, 2003 року.
Де він похований і як вшановують його пам’ять?
Похований на Байковому кладовищі в Києві. На його честь названо перекладацьку премію журналу “Всесвіт”, випущено ювілейну монету, а в кількох містах його ім’ям названо вулиці.
Чому “Фауст” у його перекладі такий важливий?
Він став першим повним українським перекладом цієї поеми Гете – до Лукаша ніхто не зміг довести справу далі першої частини. Робота забрала в нього близько 18 років.
Замість крапки: голос, який не вдалося заглушити
Є в цій долі щось, від чого стає і гірко, і світло водночас. Людину роками намагалися викреслити з літератури, забороняли друк, ставили пост міліції під дверима, викидали її ім’я зі словників. А вона все одно перемогла – просто тому, що зробленого нею вже не можна було скасувати.
Микола Лукаш прожив 68 років і майже все життя віддав чужим текстам – але через них говорив про своє. Про красу й силу української мови, про гідність, про право бути собою в державі, яка цього не пробачала. Він не рятувався компромісами й не торгувався з совістю. Коли треба було вибирати між зручним мовчанням і безглуздо-шляхетним жестом, він щоразу обирав жест.
Сьогодні, коли беремо до рук українського “Фауста” чи “Дон Кіхота”, варто пам’ятати: за цими рядками стоїть чоловік без шапки й пальта, який ловив каструлею місячне світло, щоб читати вночі. І який, чесно кажучи, зробив для української культури більше, ніж цілі інституції.
Його ювілей – 19 грудня – чудова нагода не чекати круглих дат, а просто відкрити одну з його книжок уже цього тижня. Бо такі люди, як бачимо, не старіють. Вони просто чекають, поки ми нарешті їх почуємо.
