Ганна Чубач: жінка, чиї вірші ви, можливо, співали, навіть не знаючи її імені
Почнімо з невеликого експерименту. Якщо ви бодай раз чули пісню “Хустка тернова” чи “Не відлітайте, лелеки”, якщо десь на весіллі чи на концерті звучали “Крила” – то ви вже знайомі з творчістю Ганни Чубач. Просто, як це часто буває з піснями, ім’я авторки лишилося в тіні, а слова пішли в народ і зажили власним життям.
Так стається лише зі справжніми поетами. Їхнє слово стає таким природним, таким своїм, що люди починають вважати його майже народним. Ганна Чубач написала понад двісті пісень і три десятки поетичних збірок, але почалося все з крихітної дівчинки-сироти в глухому вінницькому селі. Тож замість сухого переліку дат спробуймо підібрати кілька ключів до цієї постаті – і подивитися, як із сирітського дитинства народився один із найспівучіших голосів української поезії.
Ключ перший: дитинство, у якому не було батька
Щоб зрозуміти поета, треба зазирнути в його дитинство. А дитинство Ганни Чубач було важким, позначеним втратою від самого початку.
Народилася вона 6 січня 1941 року – у переддень Різдва – у селі Плоске Мурованокуриловецького району на Вінниччині, у звичайній селянській, хліборобській родині. А за кілька місяців почалася війна, яка забрала в неї найдорожче ще до того, як дівчинка встигла це усвідомити. Батько загинув на фронті – за деякими свідченнями, ще до її народження. Тобто вона зростала, не знаючи батьківського обличчя, у роки страшних воєнних лихоліть, повоєнної розрухи й голоду.
Уявіть це дитинство. Село, злидні, безбатьківщина, важка щоденна праця, з якої складалося тодішнє сільське життя. Здавалося б, звідки тут узятися поезії? Але саме такі дитинства нерідко й народжують справжніх ліриків. Біль, рання втрата, самотність загострюють чутливість, вчать вслухатися в тишу, шукати розраду в красі. Ганна знаходила цю розраду в природі, у народній пісні, у слові.
І ще одна важлива деталь родом із дитинства: батько був скрипалем. Він загинув, але, схоже, лишив доньці щось у крові – музичний ген, відчуття мелодії. Пізніше сама поетеса казала, що вміння складати мелодії дісталося їй, мабуть, саме від батька-скрипаля. Так людина, якої вона ніколи не бачила, все ж передала їй свій головний дар.
Варто затриматися на цій думці, бо вона напрочуд поетична сама по собі. Дівчинка росла без батька, але носила в собі його музику – ту, якої не встигла почути наживо. І коли згодом її вірші почали ставати піснями, коли мелодії приходили до неї ніби самі собою, у цьому був відгомін тієї обірваної війною скрипки. Ніби батьків талант, не проживши свого життя, продовжився в доньчиних піснях. У долі Чубач узагалі багато такого тихого, майже містичного зв’язку між втратою і даром, між болем і красою.
Ключ другий: довга й уперта дорога до освіти
А ось риса, яка багато каже про її характер. Чубач страшенно хотіла вчитися – і йшла до цього наполегливо, не зважаючи на обставини.
Шлях був непростим і небанальним. Спершу – сільська школа, потім Лучинецька середня школа. Далі, як багато дітей із бідних родин, що мусили рано працювати, вона закінчувала вечірню школу робітничої молоді. Тобто вдень робота, увечері – навчання. Це не легкий шлях відмінниці з благополучної родини, а важка дорога людини, яка сама себе витягувала.
І вона таки дійшла до вищої освіти. Причому здобула її вже дорослою:
- 1968 року, у двадцять сім, вона закінчила Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова;
- згодом, 1973 року, завершила Вищі літературні курси при Літературному інституті імені Максима Горького в Москві;
- опанувала при цьому кілька зовсім різних професій.
Життя змушувало її бути практичною. Вона працювала бухгалтером, кодифікатором – тобто заробляла на хліб зовсім не поезією. А за покликом серця йшла в літературу: працювала в редакціях газети “Літературна Україна” та журналу “Дніпро”. Дві паралельні лінії – буденна, заради виживання, і справжня, заради душі. І з часом справжня перемогла.
Ключ третій: рекомендація, якої не читали
А тепер – історія, яка звучить майже як анекдот, але насправді дуже точно передає дух тієї доби й талант самої Чубач.
Її прийняли до Спілки письменників, коли вона була авторкою лише однієї-єдиної поетичної збірки – “Журавка”. Для цього потрібні були рекомендації визнаних майстрів. І юна поетеса звернулася до відомого поета Платона Воронька.
Далі сталося ось що. Воронько з дружиною гостинно її прийняли, а потім поет просто сказав: сідайте, дівчино, я писатиму вам рекомендацію. Ганна здивувалася – та ви ж книжки моєї не читали! Тоді Воронько пробіг очима один її вірш, “Журавку”, і впевнено підтвердив: дівчино, так ви ж дуже талановита. Другу рекомендацію дав поет Павло Усенко.
Одного вірша виявилося достатньо, щоб досвідчений майстер упізнав справжній талант. Це промовиста історія. По-перше, вона свідчить про рівень самої Чубач – її дар було видно з першого рядка. По-друге, вона малює ту атмосферу шістдесятих, коли живі корифеї безкорисливо підтримували обдарованих новачків, відчиняли їм двері. Членкинею Спілки письменників Ганна Чубач стала 1971 року, і це відкрило їй дорогу у велику літературу.
Ця історія варта того, щоб над нею замислитися й ширше. Скільки талантів гине через те, що поруч не знайшлося людини, готової сказати “так ви ж талановиті” й простягнути руку? Чубач пощастило: на її шляху трапилися Воронько й Усенко, які не побоялися поручитися за невідому дівчину з провінції. І вона відплатила літературі сповна, виправдавши цю довіру десятиліттями чесної праці.
А згодом і сама, ставши визнаною, підтримувала молодших – так у культурі й тримається ця нитка спадкоємності, коли старші передають естафету наступним.
| Етап шляху | Рік |
|---|---|
| Народження в с. Плоске на Вінниччині | 1941 |
| Поліграфічний інститут ім. Федорова | 1968 |
| Перша збірка “Журавка” | 1970 |
| Вступ до Спілки письменників | 1971 |
| Вищі літературні курси в Москві | 1973 |
Ключ четвертий: слово, яке проситься на музику
Тепер – про головне, про саму суть її поезії. Що робило вірші Чубач такими особливими? Вони були надзвичайно музичними, співучими, ніби самі просилися на мелодію.
І це не випадковість, а органічна властивість її таланту. Пам’ятаєте батька-скрипаля? Музика жила в ній, і вона писала так, що слова лягали на музику природно, без насилля. Недарма понад двісті її текстів стали естрадними піснями, які й досі звучать.
Найцікавіше, що Чубач часто була не лише авторкою слів, а й композиторкою. Вона сама складала мелодії до багатьох своїх пісень. Технологія в неї була проста, майже домашня: вона записувала пісню так, як сама її співала, а потім віддавала виконавцям. Серед пісень, де і слова, і мелодія належать їй, – “Крила”, “Хустка тернова”, “Не відлітайте, лелеки”, “Поле, поле”, “Вишенька біла”, “Світ із любові”.
Її пісні увійшли в репертуар багатьох виконавців – Олександра Василенка, Юрія Рожкова, дуету “Горлиця”, Івана Красовського. Вона співпрацювала з композиторами, серед яких були й відомі майстри. А одну з її абеток, “Алфавітні усмішки”, поклав на музику сам Олександр Білаш – легендарний український композитор.
Тут варто пояснити, чому пісенна поезія – це окреме, непросте мистецтво. Здавалося б, що складного: пиши вірш, а хтось покладе його на музику. Але насправді далеко не кожен, навіть чудовий, вірш здатен стати піснею. Пісня вимагає особливої простоти, наспівності, повторів, чіткого ритму, зрозумілого образу, який одразу лягає на серце. Занадто складний, “розумний” вірш під музику не заспіваєш. Чубач мала рідкісне чуття цієї межі – вона писала так, що слова й самі звучали як мелодія. Це дар, який не здобувається навчанням, з ним треба народитися. І вона народилася.
Ось перелік лише кількох найвідоміших її пісень, які варто послухати:
- “Крила” – чи не найвідоміша, справжня класика.
- “Хустка тернова” – про традиційний український символ.
- “Не відлітайте, лелеки” – щемлива й лірична.
- “Горіло над морем багаття”.
- “Замовляю музику словам” – сама назва звучить як її творче кредо.
Ключ п’ятий: премія за пісні, а не за вірші
Ось цікавий парадокс, який багато каже про унікальність Чубач. Почесне звання “заслужена діячка мистецтв України” вона отримала не за суто літературну діяльність, як можна було б подумати, а за свої авторські пісенні програми.
Це рідкісний випадок. Поетеса разом зі своїми улюбленими виконавцями об’їздила з концертами різні регіони України, несучи людям своє слово в пісенній формі. Тобто вона не сиділа в кабінеті, чекаючи, поки її вірші хтось прочитає, – вона сама везла їх до слухача, наживо, під музику. Її поезія жила не лише на сторінках, а й на сцені, у голосах співаків, у серцях публіки.
Вона також вела на каналі “Культура” Українського радіо авторську програму “Дзвінка ріка” – таку саму назву мала й одна з її поетичних збірок. Тобто Чубач була ще й радіоведучою, популяризаторкою поезії, людиною, яка активно несла слово в широкий світ.
У цьому вся вона – не кабінетна затворниця, а діяльна, енергійна натура, якій замало було просто писати. Вона хотіла, щоб поезія жила, звучала, доходила до людей будь-якими шляхами – через пісню, через сцену, через радіоефір. Для неї слово було не самоціллю, а способом достукатися до серця іншої людини.
Мабуть, тому її й досі так люблять і пам’ятають: вона ніколи не була відстороненою від публіки, вона завжди йшла їй назустріч.
Ключ шостий: невтомна трудівниця слова
Обсяг зробленого Ганною Чубач вражає. Вона була авторкою близько тридцяти поетичних збірок – це величезний доробок, плід десятиліть невтомної праці.
Її книжки виходили від початку 1970-х і до останніх років життя. “Журавка”, “Жниця”, “Ожинові береги”, “Заповіти землі”, “Срібна шибка”, “Святкую день”, “Житня зоря”, “Листя в криниці”, “Літо без осені” – і це лише ранній період. Пізніше з’явилися “Озвучена печаль”, “Київ ліричний”, “Мрійники”, “Мої центурії”, “Радість висоти” та багато інших.
Уже самі назви багато говорять про її поетичний світ. Жниця, зоря, береги, криниця, листя – це образи землі, села, природи, народного побуту. Чубач лишалася вірною своєму корінню, писала про те, що знала й любила змалку. Її лірика тепла, щира, наближена до народної пісні, зрозуміла простій людині й водночас справжня, майстерна.
У добу, коли модним ставало ускладнене, “розумове” письмо, вона свідомо трималася іншого берега – простоти й щирості. Це вимагало сміливості: простоту легко сплутати з примітивністю, і критики часом дивляться на таку поезію зверхньо. Але справжня простота – найважча річ у мистецтві. Сказати про складне ясно, тепло, так, щоб зрозумів і академік, і сільська бабуся, – це вміння одиниць. Чубач володіла ним досконало.
Її вірші не потребують коментарів і виносок, вони входять у серце напряму, як народна пісня, як материнська колискова. І саме тому вони пережили свій час.
| Знакові збірки | Період |
|---|---|
| “Журавка”, “Жниця”, “Ожинові береги” | 1970-ті |
| “Срібна шибка”, “Житня зоря”, “Літо без осені” | 1980-ті |
| “Озвучена печаль”, “Київ ліричний” | 2000-ті |
| “Мрійники”, “Мої центурії”, “Радість висоти” | 2010-2012 |
Окрема важлива грань – творчість для дітей. Чубач писала веселі дитячі віршики, абетки, а також патріотичні твори для найменших – про прапор, тризуб, українські свята. Вона щиро прагнула бути потрібною малечі, вважаючи це важливою частиною свого покликання. За книжку “Малюємо, читаємо, пишемо” вона 2016 року отримала премію імені Лесі Українки.
Загалом премій у неї було багато: імені Павла Усенка, імені Марусі Чурай, імені Євгена Гуцала, імені Анатолія Бортняка, міжнародна премія “Дружба” та інші. Її творчість навіть занесли до світової антології “Література ХХI століття”.
Ключ сьомий: характер і принципи
За теплою, ліричною поезією ховалася людина з характером. Один епізод це добре ілюструє.
До збірки “Ожинові береги” увійшов вірш, присвячений видатному оперному співакові Іванові Козловському, з яким поетеса була особисто знайома. У вірші був рядок “Тиха пісне співучої нації”. І редакція за власним рішенням замінила ці слова на нейтральніше “Тиха пісне в усіх варіаціях” – бо словосполучення “співучої нації” в ті часи звучало підозріло, надто по-національному. Це маленька, але промовиста деталь про добу, у яку доводилося творити, – коли навіть слово “нація” треба було ховати.
Була в неї й людяність, і делікатність. Розповідають, як одного разу вона хотіла просто пригостити людей, а не щось у них купити, – дрібниця, але вона добре передає її щиру, некорисливу вдачу. Чубач любила подорожувати, відкривати для себе світ, і ця відкритість відчувається в її поезії.
Особисте життя не було легким. Її донька – Оксана, відома як поетеса й художниця Оксана Чубачівна, тобто творчий дар передався наступному поколінню. Останні роки життя самої Ганни Танасівни були затьмарені хворобою: після смерті чоловіка вона важко хворіла, пережила інсульт.
Померла Ганна Чубач 19 лютого 2019 року. Похована на Байковому кладовищі в Києві разом із чоловіком.
Що залишається, коли стихає голос?
То в чому ж головна таємниця Ганни Чубач? Мабуть, у тому, що вона зуміла з’єднати два світи, які не завжди сходяться, – високу поезію і народну пісню.
Багато хто вміє писати вправні вірші, які лишаються на папері. Багато хто складає популярні пісеньки, що швидко забуваються. А Чубач робила рідкісну річ: її слово було й справжньою поезією, і водночас настільки природним, співучим, близьким, що йшло прямо в народ, ставало піснею, яку підхоплювали тисячі голосів. Дівчинка-сирота з вінницького села, яка виросла без батька в голодні повоєнні роки, подарувала своєму народові сотні пісень про любов, про поле, про лелек, про рідну землю.
І в цьому є щось глибоко справедливе. Життя забрало в неї на початку так багато – батька, безтурботне дитинство, легкий шлях. А вона у відповідь віддала світові стільки тепла й краси, скільки мало кому вдається. Ніби перетворила власний біль на світло для інших.
І поки десь звучать її “Крила”, поки хтось наспівує “Хустку тернову”, навіть не знаючи, хто автор, – Ганна Чубач лишається з нами. Не в підручниках і не в бронзі, а в найкращому місці для поета – у живому людському голосі, що співає. Чесно кажучи, про таке безсмертя можна тільки мріяти.
