Степан Олійник: людина, яка змусила сміятися цілу країну
Був час, коли його гуморески переписували від руки, читали вголос у сільських хатах і цитували на базарах. Коли посильний у колгоспній конторі зникав рівно тоді, коли до бібліотеки надходила його нова збірка. Уявляєте рівень популярності? Сьогодні так знають хіба що зірок серіалів. А тоді так знали поета-сатирика Степана Олійника з невеликого одеського села.
Він умів робити дивовижну річ – говорити про серйозне через сміх. Висміював хабарників, ледарів, підлабузників, чинуш – і водночас захищав чесність, добро, справедливість. Його зброєю було слово, гостре, мов бритва, і водночас тепле, по-справжньому народне. Якщо ви ніколи про нього не чули – це чудова нагода познайомитися з людиною, без якої годі уявити український гумор ХХ століття.
Хто такий Степан Олійник і чому його варто знати?
Народився він 21 березня (3 квітня за новим стилем) 1908 року в селі Пасицели на Одещині, у багатодітній селянській родині хліборобів. Згодом сім’я перебралася до села Третя Миколаївка – нині це Левадівка. Звичайне степове дитинство: поля, праця, небо до самого обрію. І хто б тоді подумав, що цей сільський хлопчина стане знаменитістю на весь Радянський Союз.
| Що саме | Деталі |
|---|---|
| Повне ім’я | Олійник Степан Іванович |
| Роки життя | 3 квітня 1908 – 11 січня 1982 |
| Місце народження | Село Пасицели, Одещина |
| Ким був | Поет-гуморист, сатирик, журналіст |
| Головний жанр | Гумореска, поетичний фейлетон |
| Улюблене видання | Журнал “Перець” |
| Де похований | Байкове кладовище, Київ |
Уже з цієї таблички видно: людина віддала життя сміху й правді. Але шлях до слави був зовсім не таким веселим, як його вірші.
Степове дитинство і перша замітка, що вирішила все
Почнімо з початку. Після чотирирічної сільської школи допитливого хлопця відправили вчитися далі – до Одеси. Там він закінчив семирічну трудову школу імені Лесі Українки (1926), а потім і кооперативний технікум (1929). Місто відкрило перед ним інший світ – світ газет, книжок, живого слова.
А поворотний момент стався ще раніше й зовсім буденно. У рідному степовому селі він написав свою першу замітку до одеської газети “Червоний степ” – про те, як селяни вперше сіють і косять не на пана, а на себе. Через тиждень замітку надрукували. І все – хлопець “захворів” журналістикою на все життя.
Один клаптик тексту в газеті визначив цілу долю. Хіба не дивовижно, як маленька подія може змінити геть усе? Він потім не раз згадував той трепет, з яким тримав у руках газету зі своїми першими друкованими рядками. Для сільського юнака це було наче диво – побачити власні слова надрукованими на весь край.
Восени 1929 року він вступив до Одеського педагогічного інституту. І вже студентом активно писав та друкувався – у газеті “Чорноморська комуна”, в одеських журналах “Шквал” та “Металеві дні”. Одеський колорит, той неповторний гумор приморського міста, назавжди осів у його творчості.
Як Степан Олійник ледь не поплатився за вишиванку?
А тепер про темний бік тих років. Бо життя тоді було небезпечним, і сміх нікого не рятував.
У 1930 році його батько потрапив під “розкуркулювання” – сумнозвісну кампанію проти заможніших селян. А самого Степана в студентські роки заарештували. І знаєте, що стало одним із “доказів” його нібито “буржуазного націоналізму”? Звичайна українська вишиванка. Донощик подав це так, ніби сорочка з народним орнаментом – то мало не злочин проти держави.
Уявіть абсурд ситуації: людину можуть занапастити за те, що вона вдягла традиційну сорочку свого народу. Це багато говорить про епоху, в якій він жив і працював. І, можливо, саме звідти в нього те загострене відчуття несправедливості, яке потім вилилося в сатиру.
Ось кілька штрихів до його раннього шляху:
- Сільське коріння, яке він проніс через усе життя.
- Навчання в Одесі – школа, технікум, педінститут.
- Перші публікації ще підлітком, з 1926 року.
- Родинна трагедія “розкуркулювання” батька.
- Арешт, де провиною став народний одяг.
Пройшовши через таке, інша людина замкнулася б назавжди. А він обрав інше – обрав сміятися. І цим сміхом лікувати і себе, і людей навколо.
Війна, “Перець” і народження великого сатирика
Далі була журналістика – багато й довго. Він працював у газетах Одеси та Києва: “Вісті”, “Радянська освіта”, “Колгоспник України” та інших. Перо не знало спочинку. Загалом журналістиці він віддав понад п’ять десятиліть – цифра, від якої стає ясно, наскільки це була його стихія. Газетна робота гартувала стиль: змушувала писати коротко, влучно, без води. Саме там він відточив те вміння одним рядком сказати все, яким потім прославився.
А потім прийшла війна. У роки Другої світової він був прифронтовим кореспондентом, працював у газеті “Сталінградська правда”. Писав у найважчих умовах, під обстрілами. І саме тоді народилося дещо цікаве: разом із колегами він створив дотепного героя – Перця-Перчила для радіожурналу “Перець”.
Окремі епізоди навіть друкували й закидали на окуповану територію України – щоб підтримати людей бодай сміхом. Гумор як зброя – це не метафора, це буквально так і було.
А з січня 1946 року він став постійним співробітником легендарного журналу сатири й гумору “Перець”. Це стало його домівкою на десятиліття. “Сім’я перчан” – так називали цей колектив, і він був її серцем.
Степан Олійник і книги, що зробили його знаменитим
Ось цікавий факт: із виходом власних книжок він зовсім не квапився. Перша збірка “Мої земляки” побачила світ аж у 1947 році, коли авторові було вже під сорок. Але вона одразу вистрілила.
А наступна книга – “Наші знайомі” (1948) – принесла справжній тріумф. Її відзначили Державною премією СРСР (тодішньою Сталінською). Для сатирика це було найвище офіційне визнання. Відтоді його ім’я загриміло на весь Союз.
Велику роль у його становленні відіграв сам Остап Вишня – патріарх українського гумору. Його благословення й підтримка багато важили для молодшого колеги. Уявіть, як це – коли тебе визнає майстер, на якому ти сам учився.
| Рік | Збірка | Особливість |
|---|---|---|
| 1947 | Мої земляки | Дебютна книга гумору |
| 1948 | Наші знайомі | Відзначена Державною премією СРСР |
| 1950 | Ознаки весни | Продовження сатиричної лінії |
| 1952 | Сер Макітра | Одна з найпопулярніших збірок |
| 1955 | Який Сава – така й слава | Народна мудрість у сатирі |
| 1964 | З книги життя | Автобіографічні новели |
| 1978 | Твори у 4-х томах | Підсумкове зібрання |
Загалом він опублікував понад сотню поетичних фейлетонів. Його вірші часто друкувала центральна преса, зокрема газета “Правда”, а твори переклали багатьма іноземними мовами. Він писав навіть вірші для дітей – талант, який не знав жанрових меж.
Чому його сатира била точно в ціль?
У чому ж секрет? Чому його гуморески знали напам’ять, а збірки зачитували до дірок:
- Передусім – актуальність. Він писав про те, що болить кожному: про хабарників, підлабузників, ледарів, бюрократів, сутяжників. Про міщанство й ницість, про все те, що не прикрашає людину. Читач упізнавав у його персонажах своїх сусідів, начальників, а часом і себе – і сміявся, і замислювався водночас.
- По-друге – мова. Соковитий, справжній народний гумор, без штучності. Він писав так, як говорять у селі, на базарі, за святковим столом. Тому його слово лягало на душу кожному.
А ще була в ньому одна зворушлива таємниця. Сам він якось зізнався: “Якщо казати правду щиру, то я тому пишу сатиру, що ніжно лірику люблю”. Тобто за їдким сміхом ховалося ніжне, ліричне серце. Він шмагав вади не зі злості, а з любові – бо хотів, щоб люди й світ навколо ставали кращими.
Ось що робило його творчість такою живучою:
- Гострота, що влучала точно в суспільні болячки.
- Жива народна мова, зрозуміла кожному.
- Гумор, за яким ховалося щире добро.
- Уміння сміятися крізь сльози.
- Персонажі, у яких упізнавав себе весь народ.
Недарма кажуть: справжня сатира – це любов, яка втратила терпіння. Це саме про нього. Він не топтав людину – він показував їй дзеркало, у якому вона могла впізнати свої слабкості й, може, стати трохи кращою. У цьому й полягає різниця між дешевим глузуванням і високою сатирою. Він завжди тримався другого боку.
Не лише перо: захисник простих людей
Була в його житті ще одна грань, про яку згадують нечасто. Він не тільки писав – він реально допомагав людям.
У шістдесятих роках його обрали депутатом Верховної Ради СРСР. І це для нього не було просто почесним титулом чи рядком у біографії. Він усебічно допомагав землякам – вирішував їхні колгоспні й побутові справи, клопотав, добивався, тиснув, де треба. Для сільських людей мати “свого” депутата, та ще й такого відомого, означало реальну надію на те, що їхні проблеми почують.
Тут і проступає вся його вдача. Він не забув, звідки родом. Не задер носа, ставши знаменитістю. Степовий хлопець із Пасицел лишався степовим хлопцем – тільки тепер із можливістю комусь зарадити. І він цією можливістю користувався сповна, а не для власної вигоди.
А ще він усе життя тримав у серці батьків заповіт. Ще юнаком, коли пізнього вечора складав чергову кореспонденцію для газети, батько застав його за столом і сказав напутнє слово, яке син потім сповідував усе життя. Хоч би куди його закидала доля, він пам’ятав, з якого він коріння й для кого пише. Ось таке нехитре, але міцне сільське виховання.
Пам’ять, що живе донині
Помер Степан Олійник 11 січня 1982 року в Києві. Поховали його на Байковому кладовищі – там, де спочивають багато славних синів України. Але сміх, який він подарував людям, не змовк разом із ним.
Земляки не захотіли з ним прощатися. Вони почали проводити гумористичні літературно-мистецькі свята – “Степанова весна”, приурочені до дня його народження на початку квітня. А ще – “Олійниківські дні” та “Олійниківські читання”. Люди й далі збираються, щоб разом почитати його рядки й посміятися, як колись. Це не формальні заходи “для галочки”, а справжнє живе свято, де звучить його гумор, де діти й дорослі відкривають для себе поета заново. Погодьтеся, така традиція вартує більше за будь-який офіційний ювілей.
Пам’ять про нього закарбували й інакше. Ось лише частина:
- У селі Левадівка на кошти односельців встановили пам’ятник землякові.
- У Києві його ім’ям названо вулицю.
- В Одесі ще 1982 року відкрили музей Степана Олійника.
- Згодом музей став філією Одеського літературного музею.
- В Одесі на його честь названо навіть окремий узвіз.
Погодьтеся, не кожен письменник удостоюється такої народної любові – і за життя, і після. Це не казенна шана згори, а щире тепло людей, які просто його любили.
FAQ
Хто такий Степан Олійник простими словами?
Це видатний український поет-гуморист і сатирик ХХ століття, майстер гуморески та поетичного фейлетону. Жив у 1908-1982 роках. Його дотепні вірші знав майже весь Радянський Союз, а працював він переважно в журналі “Перець”.
Коли і де він народився?
3 квітня 1908 року (21 березня за старим стилем) у селі Пасицели на Одещині, у багатодітній селянській родині. Дитинство минуло в степовому краї.
Чи правда, що його заарештовували?
Так. У студентські роки його заарештували, а одним із “доказів” його “буржуазного націоналізму” стала звичайна українська вишиванка. Його батько тоді ж потрапив під “розкуркулювання”.
Яка його найвідоміша книга?
Славу принесли перші дві збірки – “Мої земляки” (1947) і “Наші знайомі” (1948). Саме друга книга була відзначена Державною премією СРСР.
Де він працював усе життя?
Понад п’ять десятиліть він віддав журналістиці. Працював у газетах Одеси й Києва, був прифронтовим кореспондентом під час війни, а з 1946 року – постійним співробітником сатиричного журналу “Перець”.
Хто підтримав його на початку шляху?
Велику роль у його творчому становленні відіграв Остап Вишня, класик українського гумору. Його благословення багато важило для молодого сатирика.
Коли він помер і як його вшановують?
Степан Олійник помер 11 січня 1982 року в Києві. На його честь названо вулицю в Києві та узвіз в Одесі, відкрито музей, встановлено пам’ятники, а земляки щороку проводять свята “Степанова весна”.
Чому цей майстер сміху досі з нами?
Отож, зберемо все докупи. Перед нами історія сільського хлопця, який пройшов через арешт, “розкуркулювання” родини, війну – і не втратив головного дару: вміння сміятися й дарувати сміх іншим. Людини, яка зробила з гумору справжнє мистецтво, а з сатири – зброю проти людських вад.
У чому його головний урок? Мабуть, у тому, що сміх – це не легковажність, а сила. Можна писати гнівні памфлети й нікого не зачепити. А можна одним влучним жартом сказати більше, ніж цілим трактатом. Він умів саме так. І робив це з любов’ю – бо, як сам зізнавався, за їдкою сатирою в нього завжди билося ніжне ліричне серце.
Що з цього варто винести особисто вам? Спробуйте знайти його гуморески й почитати – бажано вголос, у компанії. Побачите: багато що з написаного півстоліття тому досі влучає в ціль. Хабарники, ледарі, підлабузники нікуди не поділися – а отже, його слово досі актуальне. Сумно? Мабуть. Але водночас це найкращий доказ його таланту.
Він відійшов сорок з лишком років тому, а люди й досі збираються на “Степанову весну”, щоб разом почитати його рядки. І поки лунає цей сміх – добрий, народний, справжній – той степовий хлопчина з Одещини лишається живим. Бо сміх, як виявляється, теж буває безсмертним. І це, погодьтеся, найкраща спадщина, яку може лишити письменник.
