Степан Руданський: поет, чиї рядки ви точно чули, навіть якщо не знаєте його імені
Є така штука в українській культурі. Пісню “Повій, вітре, на Вкраїну” знають, здається, всі. Її співали на весіллях, у поїздах, на кухнях, в еміграції. Багато хто щиро вважає її народною. А вона не народна.
Її написав двадцятидворічний студент-медик, який голодував у сирому Петербурзі, хворів на сухоти й посварився з рідним батьком через українську мову. Звали його Степан Руданський.
І це, чесно кажучи, лише початок історії.
Хлопець із Хомутинців, або як усе починалося
Народився він 25 грудня 1833 року за старим стилем – тобто 6 січня 1834-го за новим. Село Хомутинці, Вінницький повіт, Подільська губернія. Родина сільського священника. Сім’я була чималенька. Батько, отець Василь, мріяв вивести синів у люди й особливо розраховував на Степана – хлопець виявився здібним до науки.
Спершу – початкова наука в дяка. Потім Шаргородська бурса (1842-1849). Потім Подільська духовна семінарія в Кам’янці, яку він закінчив 1855 року.
Здавалося б, сценарій написано. Син попа стає попом. Далі – парафія, ряса, спокійне життя.
Але тут почалася перша серйозна тріщина.
Конфлікт, який визначив усе
Батько хотів для сина духовного сану. Син хотів медицини. І писав вірші. Українською.
Ось це “українською” було для отця Василя найболючішим. Він щиро вважав мову, якою розмовляють селяни, шкідливою для кар’єри. Мужицькою. Такою, що тягне вниз.
Знаєте, який лист він написав синові 5 липня 1859 року? Приблизно так: якщо хочеш писати листа – пиши шанобливо, не по-малоросійськи, або взагалі не пиши нічого.
І Степан відповів – у щоденнику, у листуванні, усім своїм життям. Мовляв, батько, може, не любить своєї мови через те, що нею говорять мужики. А що, у Московщині мужики не говорять по-московськи? І чим ми, зрештою, кращі за мужика? Усі рівні – і перед Богом, і перед природою.
Двадцять п’ять років. Ніякої підтримки. Гроші від батька – усе.
Він обрав мову. І заплатив за це повну ціну.
Петербург: злидні, сухоти й найкращі вірші
1856 року Руданський приїхав до Петербурга. І всупереч батьковій волі вступив не до духовної академії, а до медико-хірургічної – тодішнього осередку живої науки. Далі почалася та частина біографії, яку читати важко.
Стипендія була мізерна. На їжу не вистачало. Він підробляв приватними уроками – не рятувало. Жив у холодній, вогкій кімнаті. Сам називав місто “поганим Петрополем” і “мокрою столицею”.
Виснаження плюс клімат дали передбачуваний результат: туберкульоз. 1860 року хвороба ледь не звела його в могилу.
І от парадокс, від якого мурашки. Саме ці роки – з 1856-го по 1861-й – стали найплідніші в його житті.
Голодний, хворий, покинутий родиною – він писав найкраще, що взагалі написав.
- “Повій, вітре, на Вкраїну” – створено 1856 року в Петербурзі.
- “Чорний колір”, “Ой чому ти не літаєш” – лірика, яку теж співають.
- “До дуба”, “Гей, бики!” – гострі громадянські вірші.
- Десятки співомовок, які стануть його візитівкою.
У Петербурзі він зблизився з гуртком українських письменників, що готував журнал “Основа”. Друкуватися почав наприкінці 1850-х, а справжній вихід до читача стався на початку 1860-х – у той самий час, коли не стало Шевченка.
Степан Руданський і його винахід: що таке співомовка
Тепер про головне. Про жанр, якого до нього просто не існувало. Уявіть коротенький віршик. Чотири-вісім рядків. Простий коломийковий розмір – той самий, під який танцюють. Усередині – анекдот, сценка, побутовий випадок. І фінал, який б’є в ціль.
Це і є співомовка.
Спочатку сам автор називав їх “приказками”. Потім придумав слово, яке прижилося: співомовка. Бо це і спів, і мова водночас. А остаточно закріпив термін за його гуморесками Іван Франко.
Загалом він створив близько двохсот таких мініатюр.
Свої рукописні збірки поет підписував химерно – “козак Вінок Руданський”. Чому Вінок? Бо грецьке “Стефанос” перекладається саме так – вінок. Такий собі жарт для тих, хто розуміє.
Чому співомовки – це не просто гумор?
Дехто відмахується: ну, анекдоти у віршах, що тут такого. А тут ось що:
- По-перше, у кожній майже завжди сидить якась правда – соціальна, гірка, впізнавана. Селянин сміється зі своїх злиднів, бо інакше з ними не впораєшся.
- По-друге, це чиста мовна робота. Легкий вірш, точне слово, жодного зайвого складу.
- По-третє – і це найцікавіше – багато співомовок повернулися в народ. Люди почали переказувати їх як приказки, не пам’ятаючи автора. Найвища оцінка, яку може отримати письменник.
| Що писав | Приклади |
|---|---|
| Співомовки (гуморески) | близько 200 творів, три рукописні книжки |
| Лірика і романси | “Повій, вітре, на Вкраїну”, “Чорний колір” |
| Балади | “Розбійник”, “Вечорниці”, “Упир” |
| Громадянська поезія | “До дуба”, “Гей, бики!” |
| Історичні поеми | “Мазепа”, “Павло Полуботок”, “Олег – князь київський” |
| Переклади | “Іліада”, “Слово о полку Ігоревім”, “Краледворський рукопис” |
Ялта: коли поет стає лікарем міста
1861 року він закінчив академію, отримав звання повітового лікаря – і поїхав до Криму. Точніше, до Ялти. Вибір був не романтичний, а медичний: тамтешній клімат вважали рятівним для хворих на сухоти. Він рятував себе.
І ось тут біографія робить неочікуваний поворот.
Замість тихого доживання Руданський розгортає в Ялті бурхливу діяльність. Він стає міським лікарем – і, судячи з усього, одним із найкращих управлінців, які там колись були.
- Заснував у Ялті першу медичну бібліотеку.
- Організував метеорологічний пункт.
- Облаштував міський ринок.
- Створював фельдшерські пункти по різних куточках Криму.
З бідних пацієнтів грошей не брав. Бувало, ще й ліки їм купував за свій кошт.
Люди це бачили. 1869 року його обрали почесним мировим суддею Сімферопольсько-Ялтинської округи. Він отримав орден Святого Станіслава третього ступеня і став почесним громадянином Ялти.
Уявіть: подільський попович, який колись голодував у Петербурзі, тепер – шанована людина курортного міста біля моря.
Що Степан Руданський робив у вільний час?
Не відпочивав. Працював. Він перекладав. І не якісь дрібнички, а “Іліаду” Гомера – цілком. А ще жартівливу античну “Батрахоміомахію” (“Війну жаб і мишей”), “Слово о полку Ігоревім”, чеський “Краледворський рукопис”.
Подумайте про масштаб. Український лікар у провінційній Ялті, без академічного середовища, без грантів і колег-філологів, сідає й перекладає Гомера рідною мовою. У часи, коли ту саму мову імперія методично заганяла під лавку.
Паралельно він збирав фольклор – продовжував те, що почав ще на Поділлі. Підготував збірники “Подільське весілля” та “Копа пісень”.
Смерть у чужині
Здоров’я його все одно доганяло. Степан Руданський помер 21 квітня 1873 року за старим стилем – 3 травня за новим. Йому було тридцять дев’ять. Поховали в Ялті, на Масандрівському цвинтарі. Далеко від Хомутинців, далеко від Поділля.
На могилі викарбували його ж рядки – про те, що ніхто не заплаче над нею в чужині, хіба хмаронька зайде дощем.
Він написав це задовго до того, як воно збулося. Так буває з поетами.
Друге життя: як його рятували від забуття
А тепер – найдивніша частина. За життя Руданського не вийшло жодної його книжки. Жодної. Він шукав видавця, не знайшов, махнув рукою і поїхав до Ялти.
Три рукописні томи, переписані й оформлені власною рукою, після смерті довго блукали по приватних руках.
І тут почалася довга спецоперація з порятунку.
| Коли | Що сталося |
|---|---|
| 1880 | Олена Пчілка видала “Співомовки” |
| 1886 | Іван Франко надрукував у часописі “Зоря” 48 невідомих творів |
| 1895-1903 | вийшло семитомне видання завдяки М. Комарову, В. Лукичу, А. Кримському та І. Франку |
| 1972-1973 | тритомник у Києві, найповніший і найкоментованіший |
| 2005 | видавництво “Перун” опублікувало знайдені твори, зібрані Григорієм Латником |
Тобто його по-справжньому “зібрали докупи” через десятиліття після смерті. Руками інших письменників, які розуміли, що втратити цю спадщину не можна.
Олена Пчілка й Іван Франко фактично витягли Руданського з небуття. І сьогодні його вірші лежать у шкільній програмі, ніби так було завжди.
Чому Степан Руданський досі актуальний?
Ось питання, яке варте окремої розмови. Він писав про сільського дядька, про попа, про москаля, про пана. Здається, глибока архаїка, позаминуле століття.
Але подивіться уважніше.
Він сміявся з влади, коли з неї сміятися було небезпечно. Він писав мовою, яку називали непридатною для літератури – і довів зворотне, переклавши нею Гомера. Він лікував людей безкоштовно, бо вважав це нормальним.
І він відповів батькові – та й усій імперії – простою фразою: усі ми рівні.
Ім’ям Руданського названо вулиці в Києві, Львові, Чернівцях, Вінниці, Кам’янці-Подільському, Ужгороді. На його малій батьківщині щороку відзначають свято гумору та сатири.
Але найкращий пам’ятник – це коли хтось затягує “Повій, вітре” і навіть не задумується, звідки взялися ці слова.
FAQ
Хто такий Степан Руданський?
Український поет, сатирик, перекладач і професійний лікар. Народився 1833 року (за новим стилем – 1834-го) на Поділлі, помер 1873-го в Ялті у віці 39 років.
Що таке співомовка?
Це короткий гумористичний вірш, побудований на народному анекдоті чи побутовій сценці. Жанр вигадав саме Руданський, а назву за ним закріпив Іван Франко.
Чи справді він написав “Повій, вітре, на Вкраїну”?
Так. Вірш створено 1856 року в Петербурзі. Пісня стала настільки популярною, що багато хто досі вважає її народною.
Чому він посварився з батьком?
Батько-священник хотів, щоб син пішов у духовну академію і робив кар’єру. Син пішов у медицину й писав українською. Для батька це було неприйнятно, і листування фактично обірвалося.
Що він переклав українською?
Повну “Іліаду” Гомера, античну пародійну поему “Батрахоміомахія”, “Слово о полку Ігоревім” і чеський “Краледворський рукопис”. Для свого часу – робота колосальна.
Чи виходили його книжки за життя?
Ні, жодної. Усе, що ми маємо, – це три власноруч переписані рукописні збірки, які видавали вже після його смерті.
Чим він займався в Ялті?
Був міським лікарем. Заснував першу медичну бібліотеку, метеорологічний пункт, організував ринок і фельдшерські пункти. Став почесним громадянином міста.
Те, що лишається після сміху
Знаєте, що вражає найдужче? Не переклад Гомера. Не орден. Навіть не пісня, яку співає півсвіту. А те, що людина, яку системно ламали – голодом, хворобою, батьковим листом, цензурою, бідністю, – писала смішні вірші. Коротенькі, дотепні, з підморгуванням.
Це не легковажність. Це форма спротиву.
Степан Руданський тридцять дев’ять років прожив так, ніби мав удвічі більше часу: вилікував сотні людей, збудував місту бібліотеку й ринок, переклав античний епос і винайшов цілий літературний жанр.
А потім тихо помер у чужому місті, не побачивши жодної своєї книжки. І все одно виграв. Бо його слова досі ходять між людьми – без підпису, без пам’ятника, просто так.
Мабуть, це і є справжня перемога поета.
