Анастасія Нікуліна: письменниця, яку читачі буквально виписали з Instagram
Уявіть звичайний вечір. Молода жінка сидить із телефоном і публікує черговий пост у Instagram – коротку історію, спостереження, замальовку. І щовечора під цими постами вибухає віддача: люди читають, коментують, чекають наступного. А потім у голові клацає проста думка: якщо вони так хочуть саме моїх історій, може, час написати книжку?
Так починалася письменницька доля Анастасії Нікуліної. Не з літературного інституту, не з товстих журналів, не з протекції маститих авторів. А з блогу, з живого відгуку читачів, з відчуття, що твої слова комусь по-справжньому потрібні. Через кілька років ця блогерка отримає престижну міжнародну премію, її роман екранізують, а книжки потраплять до списків найкращих. Тож ось історія про те, як соцмережі виростили одну з найпомітніших сучасних авторок для підлітків.
Історія ця варта уваги ще й тому, що вона дуже сучасна. Нікуліна належить до нового покоління письменників, які виросли разом з інтернетом і не бачать межі між книжкою та цифровим світом. Для них соцмережа – не марнування часу, а майстерня, лабораторія, майданчик для діалогу з читачем. І доля Нікуліної показує, що з цього середовища може вирости справжня, серйозна література, а не лише швидкі одноденні тексти.
Львівська дівчина з нелітературним дипломом
Народилася вона 23 вересня 1989 року у Львові – місті, яке саме по собі ніби налаштовує на творчість. Тут вона виросла, тут живе й досі, тут формувалася як особистість і як авторка. Львів із його книгарнями, кав’ярнями й давньою літературною традицією – добрий ґрунт для того, щоб у людині проросло слово.
Цікава деталь: освіту Нікуліна здобула зовсім не гуманітарну. Вона закінчила Львівський національний університет імені Івана Франка за спеціальністю “міжнародні економічні відносини”. Тобто за дипломом вона економістка, людина цифр і контрактів, а не філологиня, яка з юності мріяла про красне письменство.
Це важливий штрих до портрета. Багато хто вважає, що письменником треба народитися в правильному середовищі, здобути правильну освіту, пройти правильний шлях. Історія Нікуліної спростовує цей міф. Вірші й казки вона, щоправда, складала ще змалку, але свідоме розуміння, що писати – це її, прийшло вже після двадцяти. Головне – не диплом, а потреба говорити й уміння бути почутою.
До того ж, економічна освіта – це не так уже й далеко від письма, як здається на перший погляд. Вона привчає до логіки, до вміння структурувати думку, доводити справу до кінця, працювати з великими обсягами інформації. Усі ці навички згодом стануть у пригоді авторці, яка мусить тримати в голові складний сюжет, вести кілька ліній, доводити роман до фіналу. Тож нелітературний диплом виявився не перешкодою, а радше несподіваним підґрунтям.
Копірайтинг як несподівана школа
Перш ніж стати письменницею, Нікуліна працювала копірайтеркою. І це, як і у випадку багатьох інших авторів, виявилося доброю практичною школою.
Копірайтинг привчає до дисципліни слова. Ти мусиш писати щодня, стисло, зрозуміло, так, щоб чіпляло з першого рядка. Немає розкоші чекати натхнення – є дедлайн і завдання достукатися до читача. Ця щоденна робота з текстом відточує стиль краще за будь-які теоретичні курси.
А паралельно вона активно вела блог в Instagram. Щовечора – новий пост, нова маленька історія. І щоразу – жвавий відгук аудиторії. Саме тут вона по-справжньому відчула свого читача, навчилася розуміти, що його чіпляє, а що лишає байдужим. Цей прямий, живий зв’язок із людьми став її стартовим капіталом.
Тут спрацював механізм, який у класичної літератури просто не існував. Уяви: ти пишеш коротку історію ввечері, а вже за годину бачиш десятки відгуків – що зачепило, де читач засміявся, де прослізився, чого чекає далі. Це майже миттєвий зворотний зв’язок, безцінний для будь-кого, хто вчиться писати. Нікуліна фактично проходила щоденний майстер-клас, де вчителем була сама аудиторія. І коли читачі почали наполегливо просити більше, вона зрозуміла головне: у неї є не просто хобі, а справжній попит на її голос.
Анастасія Нікуліна і псевдонім Іва Шон: обережний перший крок
Перші літературні кроки вона робила обережно, під вигаданим ім’ям. Дебютне оповідання з’явилося 2014 року в збірці “Теплі історії про кохання” – і підписане воно було псевдонімом Іва Шон.
У цьому є щось дуже людське й зрозуміле. Робити перший крок під чужим ім’ям – наче ставити між собою й можливою невдачею невеличкий захисний екран. Якщо не вийде, справжнє ім’я лишиться незаплямованим. Багато авторів починали саме так, ховаючись за псевдонімом, поки не відчують ґрунт під ногами.
Але історії Іви Шон читачам сподобалися. І після перших успіхів потреба в масці відпала – Нікуліна почала видаватися під власним ім’ям. Псевдонім зробив свою справу: допоміг наважитися, а далі вона вже йшла відкрито.
Цей епізод, до речі, добре показує її вдачу – обережну, але вперту. Вона не кинулася в літературу очертя голову, а рухалася крок за кроком: спершу пост у блозі, потім оповідання під чужим ім’ям, потім перемога в конкурсі, потім перший роман. Кожен наступний крок спирався на попередній успіх. Це шлях не імпульсивної мрійниці, а людини, яка тверезо будує свою справу, перевіряючи ґрунт під ногами. І водночас – людини, якій не бракує сміливості раз по раз рухатися далі.
Свою справжню точку відліку письменниця веде не від першого оповідання, а від 2016 року. Саме тоді сталася подія, яка все змінила.
Рік, який усе вирішив
2016-й став для Нікуліної переломним. Вона перемогла в міжнародному конкурсі “Коронація слова” – одному з найвідоміших літературних змагань України – у номінації “П’єси для дітей”. Переможницею стала її п’єса для старшого шкільного віку під назвою “Завірюха”.
Того ж року вона вступила до Львівського жіночого літературного клубу – тобто увійшла в справжнє літературне середовище, знайшла коло однодумиць. Із блогерки-одиначки вона перетворювалася на частину ширшої творчої спільноти.
І це був лише початок. Наступний рік приніс книжку, яка зробила її ім’я по-справжньому відомим.
Варто зауважити, що перемога саме в номінації дитячої драматургії багато що визначила наперед. Нікуліна від початку тяжіла до молодої аудиторії – до підлітків, до тих, хто щойно вчиться розуміти світ і себе. Не до дорослої “серйозної” прози, не до модної експериментальної літератури, а саме до тих читачів, яких дорослий світ часто недооцінює. Цей вибір виявився і природним для неї, і дуже вдалим: ніша підліткової літератури в Україні потребувала свіжих, чесних голосів, і Нікуліна стала одним із них.
“Сіль для моря”: роман-буря, який змінив усе
2017 року вийшов дебютний роман Нікуліної з поетичною назвою – “Сіль для моря, або Білий Кит”. Сама авторка визначила його жанр незвично – роман-буря. І ця назва точна, бо книжка справді про емоційний шторм.
Про що вона? У центрі – дивна, несподівана дружба двох дуже різних людей. З одного боку, жінка з інвалідністю, прикута до візка. З іншого – дівчина-підліток, у якої купа проблем і яка не раз задумувалася про те, щоб піти з життя. Дві самотності, які знаходять одна одну. Дві історії болю, що поступово перетворюються на історію підтримки й порятунку.
Тема непроста, навіть болюча. Але Нікуліна взялася за неї без страху й фальші, і читачі це оцінили. Роман зачепив саме тим, що говорив про важке відверто, живою мовою, без повчального тону.
Особливо цінно, що книжка не залишає читача наодинці з відчаєм. Так, вона говорить про інвалідність, про самотність, про думки, від яких стигне кров. Але водночас це історія про порятунок – про те, як дві зламані людини стають одна для одної опорою. Підліток, який упізнає в героїні власний біль, бачить і те, що з цього болю є вихід. Для книжки, адресованої молодій аудиторії, це надзвичайно важливо: вона не лякає й не повчає, а простягає руку.
| Відзнака роману “Сіль для моря” | Рік |
|---|---|
| Міжнародна українсько-німецька премія імені Олеся Гончара (номінація “Проза”) | 2018 |
| Відзнака “Найкраща книга для підлітків” премії “Глиняний кіт” | 2018 |
| Екранізація – короткометражний фільм | 2019 |
Премія імені Олеся Гончара – серйозна відзнака, і для дебютантки це був справжній тріумф. А 2019 року за мотивами книжки зняли однойменний короткометражний фільм. Історія також надихнула на соціально-драматичну виставу. Дебют перетворився на явище.
Анастасія Нікуліна і підліткова література: голос, якому вірять
Після “Солі для моря” стало зрозуміло, у чому головна сила авторки. Вона вміє говорити з підлітками про те, про що з ними зазвичай бояться говорити або не вміють.
2018 року вийшов роман “Зграя”, який авторка назвала романом-викликом, а передмову до нього написав відомий письменник Макс Кідрук. Книжка занурює читача у світ підліткових переживань і порушує гострі соціальні питання: дружба, стосунки в колективі, цькування, пошук себе. “Зграя” потрапила до короткого списку дитячих книжок премії ВВС – ще одне вагоме визнання.
Чому її підліткові книжки працюють? Причин кілька:
- вона не боїться складних тем – булінгу, самотності, думок про самогубство, інвалідності.
- вона пише живою, сучасною мовою, без штучного “дорослого” повчання.
- вона черпає натхнення з реального спілкування з читачами й фанатами.
- її герої суперечливі й живі, а не картонні приклади для наслідування.
- вона говорить із підлітком на рівних, як зі співрозмовником, а не як з учнем.
Є показова деталь, яка багато каже про її метод. За одним зі свідчень, авторка навіть подарувала героїні власний синець під оком – тобто вплітала в тексти шматочки свого реального досвіду. Це і є та безпосередність, за яку її люблять: відчуття, що за вигадкою стоїть щось справжнє.
Підліткова література взагалі — жанр підступний. Пишеш надто просто – виходить нудна повчальність, від якої підлітка верне. Пишеш надто складно чи фальшиво – він одразу відчуває брехню й закриває книжку. Утрапити в правильну інтонацію страшенно важко, і саме тут криється сила Нікуліної. Вона говорить із молодим читачем як старша подруга, а не як учителька біля дошки: без моралізаторства, але й без загравання. Такий баланс дається одиницям, і те, що вона його тримає з книжки в книжку, робить її одним із найпомітніших голосів у цій ніші.
Авторка, яка не боїться жанрів і співавторства
Нікуліну важко замкнути в одній шухляді. Вона свідомо працює в різних жанрах і пише для широкої аудиторії – від підліткових романів до психологічних драм, від фентезі до казок.
Окрема цікава риса – вона багато працює в співавторстві. Разом з Олегом Бакуліним написала пригодницький роман “Я іду шукати” (2022, видавництво Vivat) та “Більше нікому”. Разом із художником Олександром Греховим створила артщоденник “Відбій повітряної тривоги” – і це вже зовсім інша, дуже болюча територія.
| Книжка | Рік / формат | Особливість |
|---|---|---|
| “Сіль для моря, або Білий Кит” | 2017, роман-буря | дебют, премія Гончара |
| “Зграя” | 2018, роман-виклик | короткий список ВВС, передмова Кідрука |
| “Завірюха” | п’єса, потім книжка | перемога на “Коронації слова” 2016 |
| “Я іду шукати” | 2022, у співавторстві | пригодницький роман |
| “Відбій повітряної тривоги” | 2022, артщоденник | про перші місяці вторгнення |
| “Викрадачі снігу” | пізніший роман | продовження творчого пошуку |
“Відбій повітряної тривоги” варто виділити окремо. Це артщоденник перших місяців повномасштабного вторгнення, створений разом із художником. Книжка про війну, біль і втрати, про те, як реальність людей раптово змінюється до невпізнання, і про внутрішню силу, яка допомагає триматися. Тут блогерська звичка фіксувати щоденне перетворилася на документ страшного часу.
Уміння працювати в парі – узагалі рідкісний талант. Багато письменників – індивідуалісти, яким важко ділити текст із кимось іще. Нікуліна ж легко входить у співавторство, знаходить спільну мову з різними людьми – і з прозаїком Олегом Бакуліним, і з художником Олександром Греховим. Це говорить і про гнучкість характеру, і про професійну відкритість. Вона не тримається за власне его, а шукає, як зробити результат кращим, навіть якщо для цього треба з кимось об’єднатися. Така риса дуже пасує авторці, для якої діалог – узагалі спосіб існування в літературі.
Письменниця епохи соцмереж
Нікуліна – авторка нового типу, яка органічно поєднує книжки й цифрову присутність. Вона активна інстаблогерка, книжкова оглядачка, сторітелерка. Вона постійно спілкується з читачами в соцмережах і відкрито каже, що часто черпає натхнення саме звідти.
Це принципово інша модель письменницької роботи, ніж у класиків. Раніше автор писав у тиші кабінету й дізнавався про реакцію читача хіба з рецензій через рік після виходу книжки. Нікуліна ж живе в постійному діалозі зі своєю аудиторією – щодня, у реальному часі. Її читачі – не абстракція, а конкретні люди, з якими вона на зв’язку.
Мабуть, саме тому її тексти такі живі й невимушені. Вона пише не для уявного ідеального читача, а для тих, кого добре знає й чує щодня. І ця близькість відчувається в кожному рядку.
Є в цьому й певний виклик, про який варто сказати чесно. Письменник, що живе в постійному діалозі з аудиторією, ризикує почати писати “на догоду” – давати читачеві тільки те, що він хоче почути. Нікуліна цього уникає: попри всю близькість до фанатів, вона береться за незручні, темні теми, які легко могли б відлякати частину підлітків. Тобто вона слухає свого читача, але не йде в нього на повідку. Це тонка рівновага, і те, що авторці вдається її тримати, – ознака справжньої майстерності, а не просто популярності.
FAQ
Хто така Анастасія Нікуліна?
Українська письменниця, інстаблогерка, копірайтерка й книжкова оглядачка. Народилася 23 вересня 1989 року у Львові. Лауреатка кількох літературних премій, авторка романів переважно для підлітків.
Яка її найвідоміша книжка?
Дебютний роман “Сіль для моря, або Білий Кит” (2017) – про дружбу жінки з інвалідністю та дівчини-підлітка. Він приніс авторці міжнародну премію імені Олеся Гончара.
Чому вона починала писати під псевдонімом?
Перше оповідання 2014 року вона опублікувала під ім’ям Іва Шон. Після успіху перших творів письменниця почала видаватися під власним ім’ям.
Що особливого в її творчості?
Вона не боїться складних підліткових тем – булінгу, самотності, інвалідності – і говорить про них живою, сучасною мовою, на рівних із читачем.
Чи екранізували її твори?
Так. 2019 року за мотивами роману “Сіль для моря” зняли короткометражний фільм, а історія також надихнула на театральну виставу.
Що таке “Відбій повітряної тривоги”?
Це артщоденник перших місяців повномасштабного вторгнення, створений у співавторстві з художником Олександром Греховим. Книжка про війну, біль і внутрішню силу.
З чого почати знайомство з її книжками?
Найкраще – із “Солі для моря”, найвідомішого й найвідзначенішого роману. Далі можна взятися за “Зграю”, якщо цікава гостра підліткова тематика.
Чому її історія важлива?
Знаєте, що найдужче вражає в цій біографії? Не премії й не екранізації. Вражає сам шлях: людина без гуманітарного диплома, без літературних зв’язків, звичайна копірайтерка з блогом – просто почала писати те, що хотіла сказати, і виявилося, що це потрібно тисячам.
Історія Нікуліної руйнує старий стереотип про те, яким має бути письменник. Не обов’язково закінчувати філологію, не обов’язково роками пробиватися крізь товсті журнали. Іноді достатньо мати що сказати, вміти чути свого читача й не боятися складних тем. Соцмережі, які багато хто вважає ворогом літератури, для неї стали стартовим майданчиком.
Її шлях надихає ще й тим, що він відкритий для інших. Дивлячись на Нікуліну, будь-яка молода людина з блогом і потребою писати може подумати: а раптом і в мене вийде? І це не порожня ілюзія – вона на власному прикладі показала, що двері в літературу сьогодні ширші, ніж здавалося раніше. Треба лише наважитися зробити перший крок, хай навіть під псевдонімом, як колись зробила вона сама.
А ще її приклад важливий для молодих читачів. Вона пише про підлітків і для підлітків так, ніби сама пам’ятає кожен їхній біль – самотність, нерозуміння, страх, перші справжні випробування. І робить це чесно, без солодкої брехні про те, що все просто. Мабуть, тому вони їй і вірять. І поки хтось із них відкриває “Сіль для моря” чи “Зграю” й раптом відчуває, що його розуміють, – ця тиха робота слова триває далі. Чесно кажучи, заради таких моментів і варто писати.
