Анатолій Дімаров: як хлопчик з багатої родини втратив своє ім’я
Уявіть собі ситуацію, коли вам доводиться відмовитися від власного прізвища, аби просто вижити в тоталітарній державі. Чесно кажучи, навіть звучить моторошно і моторошно несправедливо.
Тож ось що сталося на початку минулого століття на квітучій Полтавщині. Знаменитий український автор насправді народився під зовсім іншим іменем. Його справжнє прізвище – Гарасюта.
Батько хлопця, Андронік Федорович, був дуже заможним і шанованим селянином. Він мав величезне доглянуте господарство, понад сто гектарів родючої землі та велику пасіку на хуторі Гараськи. Люди з інших областей спеціально приїжджали до нього вчитися, як треба правильно хазяйнувати на землі. Батько працював від зорі до зорі, часто навіть ночував прямо в полі, аби не гаяти часу на дорогу.
Суть у тому, що в ті часи бути багатим і працьовитим означало стати ворогом номер один для радянської влади. Коли почалася примусова колективізація, батька миттєво оголосили так званим “куркулем”. Над усією родиною нависла реальна загроза жорстокого заслання до холодного Сибіру.
Аби врятувати малих дітей від репресій та вірної загибелі, батьки пішли на дуже відчайдушний крок. Вони фіктивно розлучилися. Мати, яка була донькою священника, забрала двох синів, переїхала до іншого міста і змінила їм документи. Вона дала хлопчикам своє дівоче прізвище, яке мало болгарське коріння.
Саме так утворився той самий письменник, якого ми всі знаємо сьогодні. Сам автор пізніше з болем згадував, що все своє життя почувався “вовком поміж червоними прапорцями”. Лише у поважному віці, вже за часів незалежної України, він зміг відкрито і чесно розповісти про своє справжнє походження у книзі спогадів “Прожити й розповісти”.
Пам’ятати справжні імена репресованих та їхні болючі історії – ось чому це важливо. Бо це не просто біографія однієї відомої людини, це трагічна історія ледь не кожної української родини.
Чому Анатолій Дімаров жив із таємницею все життя?
Ранні роки майбутнього майстра слова припали на справді жахливі історичні події. Подивіться на це зблизька: мала дитина спочатку переживає розкуркулення власного батька, а потім опиняється в епіцентрі штучного Голодомору 1932-1933 років.
Хлопець на власні очі бачив, як люди навколо пухли від нестерпного голоду і вмирали прямо на вулицях. Його мати працювала вчителькою і робила все можливе і неможливе, аби прогодувати своїх синів. Ці моторошні картини дитинства назавжди вкарбувалися в його феноменальну пам’ять.
У школі він був надзвичайно допитливим учнем і великим бешкетником. Як він сам потім іронічно жартував, його розум складався з двох незалежних половинок: одна частина на уроці уважно слухала вчителя, а інша – потайки під партою захоплено читала якусь книжку про далекі мандри.
Якось у другому класі сталася прикра подія. Хлопчик дуже сильно застудився, коли довго купався у крижаній весняній річці. Наслідки виявилися вкрай серйозними – він назавжди втратив слух на праве вухо.
Проте ця фізична вада зовсім не завадила йому радіти життю і будувати грандіозні плани. Він обожнював досліджувати навколишній світ, ковтав книги сотнями і мріяв про великі подорожі до незвіданих країв. Тоді цей веселий юнак ще навіть не здогадувався, які страшні випробування готує для нього доросле життя.
Фронтові будні та небезпечний партизанський загін
Одразу після випускного вечора у 1940 році його, попри проблеми зі слухом, мобілізували до лав армії. А вже 26 червня 1941 року юнак опинився на передовій Південно-Західного фронту.
Війна, як відомо, не шкодувала нікого, а тим паче молодих та недосвідчених бійців. Вже в середині липня того ж першого року війни німецький солдат кинув гранату прямо йому під ноги. Юнак отримав дуже важкі поранення, втратив багато крові та пережив страшну контузію.
Дозвольте пояснити, як це було насправді. Пошматований кулями та осколками, він ледь вижив і потрапив у зону окупації. Але не здався, не опустив руки і не став прислужувати ворогу.
Після часткового одужання в сільській хаті він організував і очолив партизанський загін. Він воював у дрімучих лісах, ризикуючи власним життям щодня і щоночі. Весь цей болючий, гіркий окопний досвід він пізніше дуже реалістично викладе на сторінках своїх знаменитих романів про війну.
Він пройшов справжнє вогняне пекло. Був неодноразово нагороджений бойовими орденами та медалями, серед яких особливо виділяється орден Вітчизняної війни І ступеня. Але найбільшою нагородою для нього стало те, що він повернувся живим.
Творчість під прицілом радянської цензури
Після закінчення війни почався абсолютно новий етап. Спочатку була виснажлива робота в редакціях газет на Волині. Потім – навчання в Літературному інституті у Москві, звідки він згодом перевівся до Львівського педагогічного інституту.
У 1949 році вийшла його найперша збірка оповідань, яка мала назву “Гості з Волині”. Читачі сприйняли її дуже тепло. Але справжня, невидима війна письменника з системою була ще попереду.
Радянська ідеологічна машина категорично не терпіла правди. А він хотів писати і писав саме чисту правду. Про жорстоку примусову колективізацію, про страшний Голодомор, про масові репресії та зламані людські долі українських селян.
Знаєте що? Писати такі речі в ті часи було рівноцінно соціальному самогубству і прямому шляху до в’язниці. Але його совість просто не дозволяла йому мовчати. Він майстерно і дуже тонко вплітав ці страшні реалії життя українців у свої літературні сюжети.
Цензори нещадно і методично нівечили його талановиті тексти. Вони безжально викреслювали цілі абзаци, обривали важливі сюжетні лінії, на власний розсуд змінювали долі головних персонажів, роблячи їх більш “ідейно правильними”.
Як Анатолій Дімаров боровся за кожне надруковане слово?
Ось як це працює в типовій тоталітарній державі: ти приносиш вистражданий роками рукопис до видавництва, а партійний редактор бере червоний олівець і холоднокровно викреслює все, що хоч трохи не вписується в генеральну лінію керівної партії.
Наш герой страждав від цього свавілля чи не найбільше з усіх тогочасних українських прозаїків. Його найзнаменитіші історичні романи “І будуть люди” та “Біль і гнів” зазнали просто варварського, неймовірного втручання з боку так званих літературних критиків.
Лише уявіть масштаб катастрофи. З цих двох творів цензура сумарно вирізала близько 300 друкованих сторінок тексту. Це практично обсяг окремої, повноцінної, великої книги!
Видаляли будь-які найменші згадки про насильницькі методи створення колгоспів. Викреслювали детальні описи того, як малі діти помирали від голоду на вулицях багатих сіл. Редакторів до смерті лякала будь-яка згадка про некомпетентність чи жорстокість радянської місцевої влади.
Автор дуже часто з великим болем згадував ці принизливі моменти. Йому щоразу доводилося йти на важкі компроміси з власною совістю, аби його улюблені книги взагалі побачили світ і дійшли до читача. І лише через багато десятиліть, вже у вільній, незалежній Україні, читачі нарешті змогли побачити повні, не порізані, оригінальні версії цих справжніх літературних шедеврів.
Роман-епопея та престижна шевченківська премія
Незважаючи на всі штучні перепони та заборони, його могутній талант вперто пробивався крізь глуху стіну обмежень. Його твори масово читали, ними зачитувалися до дірок, їх передавали з рук у руки по всьому Радянському Союзу.
У 1982 році за другий том монументального роману “Біль і гнів” письменник отримує найвищу державну нагороду – Шевченківську премію. Це було визнання на найвищому рівні.
Але є нюанс. Навіть цей відзначений високою нагородою твір був опублікований у дуже урізаному вигляді. Влада офіційно нагородила автора за майстерність, але все одно панічно боялася його правдивих слів.
Сьогодні ці відверті книги є справжнім скарбом для всіх, хто глибоко вивчає нашу непросту історію. Якщо ви хочете краще зрозуміти історію України ХХ століття, прочитання його історичних романів – це те, що може вам допомогти.
Для того аби вам було значно легше орієнтуватися у довгому життєвому шляху цього видатного діяча, я підготував невелику хронологію.
Основні віхи життя видатного письменника
| Рік події | Що саме відбулося |
| 1922 | Народився на мальовничому хуторі Гараськи на Полтавщині (справжнє родове прізвище Гарасюта) |
| 1940 | Був одразу призваний до лав армії після успішного закінчення середньої школи |
| 1941 | Зазнає важких поранень на фронті, опиняється в окупації, стає командиром місцевих партизанів |
| 1949 | Виходить друком перша збірка талановитих оповідань під назвою “Гості з Волині” |
| 1982 | Урочисто отримує престижну Шевченківську премію за другу частину роману “Біль і гнів” |
| 2014 | Письменник іде з життя у поважному віці 92 років у місті Києві |
Захоплення, про яке мало хто здогадувався
Окрім створення літературних шедеврів, цей неймовірний чоловік мав ще одну величезну, всепоглинаючу пристрасть. Він був просто фанатом геології та мінералогії.
Своє незвичне хобі він лагідно називав справжньою “кам’яною лихоманкою” і завжди жартував, що ця екзотична хвороба абсолютно невиліковна жодними ліками. Все це шалене захоплення почалося у далекому 1955 році під час туристичної поїздки до Криму, на згаслий вулкан Карадаг.
Після тієї знакової поїздки він об’їздив ледь не половину Євразійського континенту в постійних пошуках рідкісних і красивих мінералів. Високий Кавказ, загадковий Памір, далекий Алтай, величний Тянь-Шань, суворе Забайкалля – він побував усюди, де тільки можна було знайти цікавий камінь.
Робочий кабінет майстра слова у його київській квартирі нагадував справжнісінький професійний геологічний музей. На стінах кімнати висіли унікальні картини, які він годинами власноруч виготовляв із зібраного в горах дрібного каміння.
Він навіть майстерно створював неймовірні жіночі прикраси з мінералів для своєї дружини, родичок та численних знайомих. Це була надзвичайно тонка, кропітка ювелірна робота, яка вимагала величезного терпіння, але чудово заспокоювала нерви після виснажливої боротьби з редакторами.
Ось кілька цікавих фактів про його багаторічне хобі:
- Він присвятив своєму захопленню окремі літературні твори, зокрема прекрасні повісті “Вершини” та ліричну “Поему про камінь”.
- У його домашній колекції налічувалися тисячі унікальних зразків мінералів, привезених з різних гірських систем світу.
- Кожну свою законну відпустку він намагався проводити саме в тривалих геологічних експедиціях, долучаючись до партій професійних геологів як лектор.
Родина, міцне кохання та життя на тихому хуторі
Письменник був неймовірно щасливим у шлюбі, що трапляється не так часто серед творчих людей. Свою майбутню кохану дружину, Євдокію Федорівну Лубинець, він зустрів ще зовсім молодим хлопцем. Вона тоді працювала звичайною вчителькою.
За кумедними спогадами автора, його енергійна теща не стала довго думати й тягнути час, а швиденько їх одружила. І це був справді неймовірно вдалий і гармонійний союз. Подружжя виховало сина Сергія і щасливо прожило душа в душу багато десятків років у столиці.
Цікавий факт, про який мало пишуть у шкільних підручниках: довгий час вони жили подалі від шумної міської метушні. Цілих 15 років родина скромно мешкала на маленькому хуторі Мохнач, що на Черкащині.
Вони самостійно вели власне домашнє господарство, обробляли чималий город, вирощували овочі, сіяли пшеницю. Ця важка, але вдячна фізична праця на рідній землі давала письменнику нові сили, натхнення і повертала його до справжнього селянського коріння.
Якщо ви давно мрієте про тихе, спокійне життя подалі від бетонних джунглів, досвід письменника на хуторі – це те, що могло б спрацювати для вас. Близькість до природи завжди очищає думки від зайвого сміття.
Що почитати, аби зрозуміти його глибоку душу?
Творчий доробок нашого сьогоднішнього героя налічує десятки товстих томів. Це великі соціальні романи, короткі влучні повісті, до сліз зворушливі оповідання та просто чудові дитячі книжки.
Найулюбленішим жанром у його зрілі роки стали так звані “історії” – невеликі сільські та містечкові замальовки про щоденне життя звичайних, простих людей.
Він писав так просто і переконливо, що всім його героям віриш з першого ж прочитаного слова. Вони зовсім не ідеальні, вони мають купу своїх людських вад, вони постійно помиляються, палко кохають і люто ненавидять. Саме це робить їх живими, об’ємними людьми, а не картонними декораціями.
Найзнаковіші твори відомого автора
| Назва виданого твору | Літературний жанр | Про що розповідає книга |
| “І будуть люди” | Роман-епопея | Масштабне епічне полотно про життя полтавського села на тлі жахів колективізації та страшного Голодомору. |
| “Біль і гнів” | Історичний роман | Логічне продовження літопису про долю українського народу у буремному ХХ столітті та криваві події Другої світової війни. |
| “Прожити й розповісти” | Книга мемуарів | Щира, відверта і дуже болюча автобіографія, де автор вперше розкриває велику таємницю свого походження. |
| “На коні і під конем” | Гумористична повість | Іскрометні, сповнені чудового народного гумору розповіді про власне сільське дитинство та буремні юнацькі роки. |
Окрім серйозної дорослої прози, він залишив по собі просто чудовий спадок для молодшого покоління. Його дитячі твори написані дуже легкою і зрозумілою мовою.
Ось кілька дитячих книжок, які варто прочитати своїм малюкам:
- “Блакитна дитина” – дуже захоплива і добра повість про складний процес дорослішання і пізнання світу.
- “Для чого людині серце” – неймовірно глибока казка, яка змушує серйозно замислитися навіть багатьох дорослих.
- “Про хлопчика, який не хотів їсти” – весела, легка та дуже повчальна оповідь для найменших читачів.
Чому ж його численні твори залишаються такими популярними і актуальними досі? Відповідь лежить на поверхні. Вони показують справжню, не прикрашену солодкими міфами історію нашого багатостраждального народу. Без жодної краплі фальші та штучного партійного пафосу.
Автор віртуозно використовує дуже багату, неймовірно соковиту українську мову з величезною кількістю влучних народних висловів, які він збирав усе своє життя. Його літературні герої настільки близькі і зрозумілі читачеві, що під час читання здаються твоїми давніми сусідами чи навіть близькими родичами. На цих глибоких книгах виросло і змужніло не одне покоління українців.
FAQ
Хто такий Анатолій Дімаров?
Це видатний український прозаїк, талановитий лауреат Шевченківської премії, відомий автор масштабних історичних романів, щирих мемуарів та добрих дитячих казок. Він дуже детально і правдиво описав реальне життя звичайних українців у буремному ХХ столітті.
Яке справжнє прізвище цього автора?
При народженні майбутній класик отримав прізвище Гарасюта. Його згодом змінила рідна мати під час жорстокого процесу розкуркулення, аби будь-якою ціною врятувати своїх маленьких дітей від неминучого заслання до холодного Сибіру.
За який саме твір він отримав найвищу державну нагороду?
Він був офіційно нагороджений престижною Державною премією імені Тараса Шевченка у 1982 році за написання другої частини свого знаменитого роману-епопеї під назвою “Біль і гнів”.
Чи воював він безпосередньо під час Другої світової війни?
Так, його мобілізували до війська влітку 1941 року. Він брав дуже активну участь у фронтових боях, отримав важкі осколкові поранення, дивом пережив період окупації та навіть був сміливим командиром місцевого партизанського загону.
Яке незвичне хобі мав цей діяч мистецтва?
Він надзвичайно пристрасно захоплювався вивченням геології та колекціонуванням різноманітного каміння. Письменник регулярно їздив у довгі експедиції високими горами і навіть власноруч створював унікальні картини та жіночі прикраси з рідкісних мінералів.
Чому його художні твори постійно зазнавали цензури?
Він свідомо писав жорстку, неприємну правду про примусове розкуркулення, насильницьку колективізацію та страшний Голодомор. Радянська тоталітарна влада панічно боялася цієї правди, тому безжально вирізала з його чудових книг сотні сторінок тексту.
Що найкраще почитати з його творчості для самого початку?
Раджу почати з автобіографічної повісті “На коні і під конем” для легкого і веселого читання. Або ж одразу взятися за його наймасштабніший роман “І будуть люди”, аби сповна відчути весь неймовірний розмах його літературного таланту.
Замість крапки
Коли уважно читаєш його життєві спогади, часом просто не віриться, скільки страшних випробувань може випасти на долю однієї-єдиної людини. Від заможного і цілком забезпеченого хутірського дитинства до прямої загрози політичних репресій. Від брудних окопів жорстокої війни до прокурених кабінетів цинічних радянських редакторів.
Він не просто зміг фізично вижити в тих нелюдських умовах. Він якимось дивом зміг зберегти в собі феноменальне, світле почуття гумору. Його щирі жарти, його нестримне життєлюбство яскраво пробиваються крізь кожен написаний ним рядок. І саме це найбільше робить його тексти такими живими та справжніми.
Ніколи не вірте тим критикам, хто вперто каже, що класична українська література – це лише нудні розповіді про безкінечну тугу, кріпацтво та сільські страждання. Просто візьміть до рук його автобіографічні речі. Ви будете щиро сміятися до сліз, читаючи про його дитячі пригоди. А вже буквально на наступній сторінці – тихо плакати від жахливої несправедливості цього світу.
Якщо ви досі з якихось причин не знайомі з його чудовими роботами, зараз настав найкращий час це швидко виправити. Просто відкрийте першу-ліпшу сторінку книги “Прожити й розповісти”. Обіцяю, відірватися від цього читання буде абсолютно неможливо.
Ось і вся неймовірна історія про звичайного хлопчика з полтавського хутора Гараськи, який згодом став справді великим українцем. Ми всі просто зобов’язані пам’ятати таких мужніх і талановитих людей, бо саме вони формують нашу справжню національну пам’ять. Без зайвого штучного пафосу, без гучних порожніх слів. Просто чесно, відверто і неймовірно талановито.
