Галина Вдовиченко: жінка, яка прийшла в літературу за п’ятдесят – і одразу стала хітом
Уявіть авторку, яка пише глибокі, серйозні романи для дорослих – про кохання, втрати, війну, про те, як важко бути людиною. Її “Маріупольський процес” про російсько-українську війну потрапляє до найкращих книжок року. А поряд, на тій самій полиці, стоїть її ж книжка про сорок двох кошенят, які танцюють, розслідують злочини й малюють картини кігтями. І діти обожнюють цих котиків так само палко, як дорослі цінують її драми.
Одна письменниця – і два зовсім різні світи. Львівська журналістка, яка наважилася видати перший роман, коли їй було під п’ятдесят, а потім стала однією з найулюбленіших сучасних українських авторок і для дорослих, і для дітей. Звати її Галина Вдовиченко. Тож ось історія про те, як досвід цілого життя перетворюється на книжки, які розкуповують за місяць.
Дівчинка, яка виросла в дорозі
Народилася вона 21 червня 1959 року в селищі Печенга на Кольському півострові – тобто далеко на півночі, куди закинула родину доля. І з самого дитинства життя майбутньої письменниці було пов’язане з постійними переїздами.
Родина часто змінювала місце проживання, і маленька Галина встигла повчитися в школах різних міст – Івано-Франківська, Надвірної, Рави-Руської, навіть Москви. Уявіть таке дитинство: щойно звикнеш до однієї школи, до однокласників, до вулиць – і знову переїзд, знову все спочатку. Це загартовує, привчає швидко пристосовуватися, придивлятися до нових людей і місць.
Особливе місце в її дитинстві посідало село Отинія Коломийського району на Івано-Франківщині – батьківщина батька, де жили бабуся з дідом. Туди вона приїжджала постійно, і саме це село стало для неї, схоже, тим сталим, надійним якорем серед вічних переїздів. Такі острівці тепла в кочовому дитинстві часто залишаються в пам’яті на все життя й потім проростають у творчості.
Загалом, таке дитинство-мандрівка формує особливий тип людини. Вона змалку звикає, що світ великий і різний, що люди всюди інші, що до кожного нового місця треба придивитися, вловити його дух. Це виховує спостережливість – головну рису будь-якого письменника. Дитина, яка постійно опиняється серед незнайомців, мимоволі стає уважним глядачем: вивчає обличчя, слухає розмови, помічає деталі. Пізніше ця звичка дивитися й запам’ятовувати перетвориться на здатність творити живих, переконливих персонажів.
Львів, філологія й довга журналістська дорога
Урешті доля привела її до Львова. Вона закінчила філологічний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка – навчалася там у 1977-1982 роках. І Львів став її містом назавжди: тут вона живе, тут працювала, тут написала свої книжки.
Цікава деталь: колись перед нею стояв вибір між медициною й філологією, і вона обрала слово. А після університету присвятила себе журналістиці – надовго, майже на все доросле життя.
Багато років вона працювала в львівській щоденній газеті “Високий Замок”, причому тривалий час обіймала посаду заступниці головного редактора. До 2017 року журналістика була її основною професією. І це не просто рядок у біографії – це десятиліття щоденної роботи зі словом, з людьми, з їхніми історіями. Журналіст щодня бачить сотні доль, вчиться слухати, помічати деталь, стисло й точно розповідати. Ця школа стане фундаментом усієї її прози.
Є в журналістській роботі ще одна властивість, безцінна для письменника, – дисципліна. Газета не чекає натхнення: матеріал треба здати до дедлайну, хоч би що коїлося на душі. Роки такої роботи привчають сідати за текст щодня й доводити справу до кінця, а не чекати особливого настрою. Саме тому, коли Вдовиченко взялася за книжки, вона вже вміла головне – працювати регулярно, а не поривами.
Вона й сама не раз наголошувала, що письменництво тримається не лише на натхненні, а й на щоденній праці. Ця тверда професійна звичка й пояснює, чому в неї так багато книжок.
Галина Вдовиченко і пізній дебют: роман, що розійшовся за місяць
А тепер – про те, як народилася письменниця. І тут важливий момент: свій перший роман Вдовиченко видала 2008 року, коли їй було вже під п’ятдесят. Тобто вона прийшла в літературу зрілою людиною, з величезним життєвим і професійним багажем за плечима.
Дебютний роман називався “Пів’яблука” і вийшов у київському видавництві “Нора-Друк”. І сталося те, чого мало хто очікував від дебютантки: книжка стала справжнім хітом. На Львівському форумі видавців 2008 року вона була лідером продажів на стенді видавництва, а перший тираж розійшовся всього за місяць.
Уявіть це відчуття. Людина все життя писала для газети, а тут раптом її власна книжка розлітається з полиць, її читають, обговорюють, хвалять. Пізній дебют обернувся миттєвим успіхом. “Пів’яблука” також здобув другу премію конкурсу “Найкраща українська книжка” від журналу “Корреспондент”. А 2019 року роман разом із продовженням “Інші пів’яблука” перевидали у “Видавництві Старого Лева”.
Що зробило цю книжку такою популярною? Схоже, річ у тім, що Вдовиченко писала про близьке й зрозуміле – про жіночі долі, стосунки, почуття, про життя звичайних людей, у яких читачки впізнавали себе.
Тут варто сказати кілька слів про феномен пізнього дебюту загалом. Є письменники, які вибухають замолоду, на самій лише енергії й сміливості. А є ті, хто довго накопичує, визріває, живе – і виходить до читача вже з готовим, вистражданим словом. Вдовиченко належить до других. За її плечима на момент дебюту були десятиліття журналістики, материнство, безліч зустрічей і спостережень.
Усе це вона принесла в літературу – і тому її перша ж книжка звучала зріло, впевнено, без учнівської невправності. Читач одразу відчув, що з ним говорить людина, яка знає життя не з чуток.
Друга книжка й перша велика премія
Успіх “Пів’яблука” окрилив авторку, і другий роман не забарився. Він мав робочу назву “Замок Гербуртів”, а у світ вийшов під назвою “Тамдевін”.
Цей роман приніс Вдовиченко першу серйозну літературну відзнаку – першу премію в номінації “Роман” на престижному конкурсі “Коронація слова – 2009”. Для авторки, яка лише рік тому дебютувала, це було потужне визнання. “Тамдевін” – мелодрама, і в ній знову виявилася сильна сторона письменниці: уміння говорити про почуття щиро, тепло, без фальші.
Далі книжки виходили одна за одною. Загалом Вдовиченко стала авторкою восьми романів для дорослих. Серед них – “Хто такий Ігор?”, “Купальниця”, “Бора”, “Найважливіше – наприкінці” та інші.
| Роман | Особливість |
|---|---|
| “Пів’яблука” (2008) | дебют, хіт продажів |
| “Тамдевін” (2009) | перша премія “Коронації слова” |
| “Хто такий Ігор?” (2010) | номінація на Гранд-Коронацію |
| “Купальниця” (2012) | роман про жіночі долі |
| “Маріупольський процес” (2015) | про російсько-українську війну |
“Маріупольський процес”: коли письменниця заговорила про війну
Окремо варто сказати про роман “Маріупольський процес”, який вийшов 2015 року. Це вже зовсім інша, значно гостріша територія – тема російсько-української війни, що почалася 2014 року.
Вдовиченко не побоялася взятися за болючу, актуальну тему тоді, коли війна тільки розгорталася. Роман увійшов до топ-7 Всеукраїнського рейтингу “Книжка року 2015” – тобто був визнаний одним із найважливіших творів того року. Це показало, що письменниця здатна не лише на теплі жіночі мелодрами, а й на серйозну розмову про найтрагічніше, що переживає країна.
У цьому вся широчінь її діапазону. Вона вміє бути різною – ніжною й жорсткою, ліричною й гострою, писати про приватне життя й про національну трагедію. Небагато авторів здатні так вільно переходити між регістрами.
Галина Вдовиченко і “36 і 6 котів”: дитячий феномен
А тепер – про те, що зробило її ім’я відомим кожній родині з дітьми. Паралельно з дорослою прозою Вдовиченко почала писати для дітей, і тут її чекав, мабуть, найгучніший успіх.
Перша дитяча книжка – казкова повість “Мишкові Миші” – з’явилася 2011 року. 2013-го вийшла “Ліга непарних шкарпеток”, з якої почалася ціла серія. Але справжнім феноменом стала серія повістей “36 і 6 котів”.
Сама ідея звучить майже абсурдно: книжка про сорок двох котів (тридцять шість плюс шість – звідси й назва). У яку голову, здавалося б, прийде задум написати історію з такою купою героїв? Але саме ця вигадка підкорила дітей. Коти в неї танцюють, розслідують злочини, малюють картини кігтями, живуть цілим кумедним співтовариством. Серія росла: за першою книжкою вийшли “36 і 6 котів-детективів”, “36 і 6 котів-компаньйонів” та інші.
Успіх котиків вражає масштабом:
- “найсмішніша книжка року” Книжкового Арсеналу-2016.
- перемога на Book Space Fest-2019.
- переклад за кордоном, зокрема латиською мовою.
- перемога в латвійському дитячому читацькому журі 2022 року.
- видання шрифтом Брайля – щоб книжку могли читати незрячі діти.
Останній пункт особливо промовистий. Те, що її дитячі книжки виходять шрифтом Брайля, показує: авторка й видавці думають про всіх дітей, зокрема й про тих, хто не бачить. Це вже не просто комерційний успіх, а справжня турбота.
Секрет популярності цих котів, мабуть, у тому, що Вдовиченко не сюсюкає з дітьми й не повчає їх. Вона просто вигадує веселий, живий світ, у якому кожному кошеняті хочеться бути. Діти обожнюють уявляти себе котиками, а тут – цілих сорок два різних характери, з яких кожен може обрати свого улюбленця. До того ж історії дотепні, з гумором, який зчитують і малеча, і дорослі, що читають книжку вголос.
Це та рідкісна дитяча література, від якої не втомлюються батьки, – а отже, її читають охоче й часто. Саме так народжуються справжні улюблені книжки, до яких повертаються знову й знову.
Плідна й багатогранна
Вдовиченко – авторка надзвичайно плідна. Крім восьми романів, вона написала близько п’ятнадцяти книжок для дітей, а також збірку короткої прози. Вона брала участь у численних колективних збірках і антологіях, зокрема в проєкті “Це зробила вона” та збірці “27 регіонів України”.
Її дитячі книжки постійно потрапляли до коротких списків престижних премій – Премії міста літератури ЮНЕСКО, “Книги року Бі-бі-сі” та інших. А 2023 року її навіть номінували від України на Меморіальну премію імені Астрід Ліндгрен – одну з найпрестижніших у світі відзнак у галузі дитячої літератури.
| Напрям творчості | Досягнення |
|---|---|
| Романи для дорослих | вісім романів, премія “Коронації слова” |
| Дитяча література | близько 15 книжок, серія “36 і 6 котів” |
| Коротка проза | збірка оповідань, участь в антологіях |
| Міжнародне визнання | переклади, номінація на премію Ліндгрен |
Вона є членкинею PEN Ukraine – міжнародної письменницької організації, а також бувала членкинею журі літературних конкурсів. Тобто не лише пише сама, а й підтримує літературне життя, допомагає новим талантам.
У житті вона людина різнобічна: захоплюється дизайном одягу та інтер’єрів, колекціонує рукавички, ходить на лижах. Виховала доньку й сина. За її ж словами, письменництво – це не лише натхнення, а й дисципліна, щоденна праця. Мабуть, саме ця журналістська звичка працювати регулярно й пояснює її вражаючу продуктивність.
Часті питання
Хто така Галина Вдовиченко?
Українська письменниця й журналістка, членкиня PEN Ukraine. Народилася 21 червня 1959 року. Живе у Львові. Авторка романів для дорослих і популярних дитячих книжок, зокрема серії “36 і 6 котів”.
Яка її найвідоміша книжка?
Для дорослих – дебютний роман “Пів’яблука” (2008), який став хітом продажів. Для дітей – серія повістей “36 і 6 котів”, що стала справжнім феноменом.
Коли вона почала писати?
Свій перший роман вона видала 2008 року, коли їй було вже під п’ятдесят. До того багато років працювала журналісткою у львівській газеті “Високий Замок”.
Про що роман “Маріупольський процес”?
Це роман про російсько-українську війну, який вийшов 2015 року й потрапив до топ-7 Всеукраїнського рейтингу “Книжка року”.
Чим особлива серія “36 і 6 котів”?
Це історії про сорок двох котів, які танцюють, розслідують злочини й малюють. Серія здобула безліч нагород, перекладена за кордоном і виходить навіть шрифтом Брайля.
Які нагороди вона має?
Першу премію “Коронації слова” за роман “Тамдевін”, відзнаки Книжкового Арсеналу, а 2023 року її номінували від України на престижну премію імені Астрід Ліндгрен.
З чого почати знайомство з її книжками?
Для дорослих – із “Пів’яблука”. Для дітей або для читання разом із дітьми – із першої книжки серії “36 і 6 котів”.
Чому її книжки люблять?
Знаєте, що найдужче вражає в цій біографії? Універсальність. Мало який письменник уміє однаково добре говорити і з дорослими про найсерйозніше, і з дітьми про найвеселіше. Вдовиченко це вміє – і в цьому її рідкісний дар.
Її шлях доводить іще одну важливу річ: почати ніколи не пізно. Вона видала перший роман, коли багато хто вже вважає, що головне позаду. А виявилося, що весь попередній досвід – роки журналістики, сотні почутих історій, ціле прожите життя – не змарнувався, а перетворився на паливо для книжок. Пізній старт став не вадою, а перевагою: їй було що сказати, і вона знала, як це зробити.
І ще одне. У світі, де так багато похмурого й тривожного, вона не боїться дарувати радість. Її коти смішать дітей, її романи гріють дорослих, її книжки виходять навіть для незрячих. Це література, яка обіймає, яка робить життя трохи світлішим. І поки десь дитина сміється над пригодами котів-детективів, а доросла жінка витирає сльозу над сторінкою “Пів’яблука”, ця тепла робота триває далі. Чесно кажучи, саме такі книжки й потрібні людям найбільше.
