Лариса Ніцой: вчителька, яка перетворила любов до мови на справу життя
Уявіть казку про мурашиний народ. Живуть собі мурахи, працюють, горя не знають. Аж раптом нападають сусідні мурашки – ті самі, що клялися в братній любові й запевняли: ми ж такі самі, як і ви. Нападають, руйнують мурашник, ламають щасливе життя. Але маленький народ збереться на силі й вижене ворога з рідної землі.
Здавалося б, проста дитяча історія про комах. А насправді – розповідь про війну, яку переживає ціла країна, переказана так, щоб її зрозуміла навіть п’ятирічна дитина. Цю казку написала Лариса Ніцой, і вона потрапила до Книги рекордів України. Тож ось історія жінки, яка вміє говорити з дітьми про найважче – і водночас стала однією з найгучніших захисниць української мови. Постать яскрава, помітна, а часом і суперечлива. Але байдужою вона не лишає нікого.
Дівчинка з Капітанівки
Народилася вона 17 березня 1969 року в селищі Капітанівка Новомиргородського району на Кіровоградщині. Дівоче прізвище – Єфременко. Родина була, за різними свідченнями, зі світу медицини й освіти: у деяких джерелах згадують батьків-лікарів і вчителів. Тобто атмосфера в домі була така, де цінували знання, книжку, працю з людьми.
Дитинство минало у звичному для тих часів ритмі невеликого українського селища. 1986 року Лариса закінчила середню школу в Голованівську – і далі її шлях був уже майже визначений. Дівчина, яка любила слово й мову, обрала фах, найближчий до цієї любові.
Тут варто уявити епоху. Дитинство й юність Ніцой припали на пізні радянські десятиліття, коли українська мова в багатьох містах відступала на другий план, а російська вважалася мовою “престижу”, кар’єри, міста. Для дівчини з української провінції, яка змалку відчувала цінність рідного слова, це середовище було не завжди дружнім. Можливо, саме звідти, з тих ранніх спостережень за тим, як мову витісняють, і виросла її пізніша непримиренність у мовному питанні. Часто найпалкіші захисники чогось – це ті, хто в дитинстві бачив, як цього “чогось” соромляться або його цураються.
Вона вступила до Кіровоградського державного педагогічного інституту – нині це Центральноукраїнський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка – на факультет української мови та літератури. Навчання завершила 1991 року. І тут проявилася характерна для неї риса: коли їй запропонували займатися наукою, вона відмовилася. Своїм справжнім покликанням Ніцой вважала роботу з дітьми, живу вчительську справу, а не кабінетні дослідження.
Вчителька, яка не боялася складних дітей
Після інституту вона пішла працювати вчителькою української мови та літератури в одну з кіровоградських шкіл. І робила це не формально, а з повною віддачею.
Показова деталь: вона багато уваги приділяла дітям із неблагополучних сімей – тим, з ким зазвичай найважче й від кого багато хто відмахується. Розробляла наочні й практичні матеріали, шукала способи зробити уроки живими, цікавими, зрозумілими. Тобто ще до того, як стати письменницею, вона вже добре знала головне – як достукатися до дитини, як говорити з нею її мовою.
Ця вчительська школа стане фундаментом усього подальшого. Адже дитячий письменник, який не розуміє дитини, приречений писати нудні повчання. Ніцой розуміла – і то не з книжок, а з щоденної практики в класі.
1999 року вона переїхала до Києва, і саме там почався новий етап її життя – літературний і громадський.
Лариса Ніцой і перша казка: присвята Чорноволу
Письменницьку діяльність вона розпочала на початку 2000-х. І перший її твір одразу задав тон усій подальшій творчості.
Дебютною публікацією стала “Казка про славного Орленка”, яку авторка присвятила річниці загибелі В’ячеслава Чорновола – відомого українського політика й дисидента. Уже сам вибір теми промовистий: не абстрактна казочка про звірят, а твір із чітким національно-патріотичним змістом, пов’язаний із реальною постаттю української історії.
Далі книжки пішли одна за одною. З’явилися казкова повість “Пригоди лисеняти Бума” у двох частинах, “Казка про Українське щастя”, історія “Дві бабусі в незвичайній школі, або Скарб у візку”, “Ярик і дракон” та інші. Ніцой писала багато, стабільно, працюючи переважно в жанрі казки й повісті для дітей.
Що об’єднує ці твори? Кілька рис, характерних саме для її письма:
- патріотичний зміст, вплетений у казкову форму ненав’язливо.
- увага до складних, дорослих тем, поданих доступно для дитини.
- виразна виховна складова – про гідність, єдність, любов до свого.
- жива мова, зрозуміла маленькому читачеві.
- прагнення не просто розважити, а сформувати світогляд.
“Незламні мураші”: казка про війну, яка стала рекордом
А тепер про твір, який приніс їй найбільшу популярність. Повість-казка “Незламні мураші” вийшла 2017 року і стала, мабуть, найвідомішою книжкою письменниці.
Сюжет ми вже згадали на початку: мирний мурашиний народ, підступний напад “братів”, руйнування, а потім – згуртування й перемога. За цією прозорою алегорією стоїть цілком реальна тема – збройний конфлікт на сході України, війна, яка почалася 2014 року. Ніцой знайшла спосіб розповісти дітям про неї так, щоб не травмувати, але й не збрехати.
У казці є все: і втрати, і кохання, і біль, і перемога. Це не солодка вигадка, а чесна розмова, тільки переказана мовою метафори. Саме в цьому сила жанру: через казкові образи дитина ненав’язливо дізнається про національно-визвольну боротьбу, знайомиться з поняттями гідності й опору, відкриває в собі те, що називають національним кодом.
Взагалі розповідати дітям про війну – одне з найскладніших завдань, які тільки можуть постати перед письменником. Скажеш надто прямо – травмуєш, налякаєш, залишиш дитину сам на сам зі страхом. Промовчиш – залишиш її беззахисною перед реальністю, про яку вона все одно почує з новин і розмов дорослих. Казка-алегорія – це той тонкий місток між правдою і дитячою психікою. Образ мурашок дозволяє говорити про напад, про втрати, про опір, але на безпечній дистанції, у світі, де дитині не так боляче.
Ніцой вибрала саме цей шлях і пройшла ним обережно, з розумінням того, з ким і про що вона говорить.
| Факт про “Незламні мураші” | Деталі |
|---|---|
| Рік виходу | 2017 |
| Жанр | патріотична казка-алегорія |
| Тема | війна на сході України через образ мурах |
| Вік аудиторії | приблизно 5-10 років |
| Особлива відзнака | внесена до Книги рекордів України (2019) |
2019 року “Незламні мураші” увійшли до Книги рекордів України – непересічне досягнення для дитячої книжки. Того ж року авторку відзначили премією імені Лесі Українки. Казка про мурах стала маленьким культурним явищем.
Лариса Ніцой як громадська діячка: рух за читання
Творчість Ніцой невіддільна від її громадської активності – вона з тих авторів, для кого книжка є частиною ширшої суспільної місії.
Вона ініціювала чимало проєктів, спрямованих на популяризацію читання серед дітей. Серед них – щорічний круглий стіл “Книга на захисті дитячої душі”, приурочений до Міжнародного дня захисту дітей. А ще – всеукраїнський рух “Дорослі читають дітям”, акція “Почитай мені, татку!”, “Тиждень читання для дітей” та інші ініціативи.
2016 року вона розширила формат акції “Дорослі читають дітям” і започаткувала в соцмережах цілу всеукраїнську хвилю під цією назвою. Ідея проста й красива: читати дитячі книжки дітям мають найрізноманітніші люди – поліціянти, пожежники, лікарі, будівельники, актори, бабусі й дідусі, батьки. Усі дорослі, незалежно від того, чи є в них власні діти. Бо читання вголос – це не лише про сюжет, а про увагу, тепло, зв’язок між поколіннями.
За цією ініціативою стоїть тверезе розуміння реальної проблеми. Соціологи давно б’ють на сполох: діти читають дедалі менше, книжку витісняють екрани, гаджети, короткі відео. І тут особистий приклад дорослого важить більше за будь-які заклики. Коли дитина бачить, що читає її тато, її вчителька, навіть поліціянт, – книжка перестає бути нудним обов’язком і стає чимось природним, вартим уваги. Ніцой уловила цю механіку й перетворила її на масовий рух. У цьому вона проявила себе не лише як письменниця, а і як уміла організаторка, здатна запалити людей ідеєю.
Вона є членкинею Національної спілки письменників України, дипломанткою “Коронації слова” (2007), лауреаткою кількох літературних премій. Її книжки отримували відзнаки, зокрема “Навіщо песикові гавкати” стала книжкою року в номінації “Соціальна книга” за версією платформи “Барабука” 2020 року.
Лариса Ніцой і боротьба за українську мову
А тепер – про те, що зробило її ім’я відомим далеко за межами дитячої літератури, і водночас найбільш суперечливим.
Ніцой – палка, безкомпромісна захисниця української мови. Вона активно виступає за її впровадження в усі сфери життя країни, за законодавче врегулювання мовного питання, за витіснення російської з публічного простору. Ця тема стала для неї, схоже, не менш важливою за саму літературу.
Її позиція завжди гучна й пряма. Вона критикує владу й політиків за використання російської мови, за зволікання з мовними законами, публічно розбирає законопроєкти, вступає в дискусії. 2018 року, наприклад, вона виступила проти одного з мовних законопроєктів, вважаючи, що він недостатньо захищає український інтерес.
Тут варто бути чесним: постать Ніцой викликає різні оцінки. Для одних вона – безстрашна активістка, яка не боїться говорити незручну правду й роками послідовно обстоює рідну мову. Для інших її методи здаються надто різкими, а деякі публічні заяви й акції ставали приводом для гострих суперечок. Вона не з тих, хто прагне всім подобатися, – і сама, здається, це чудово усвідомлює.
Об’єктивно можна сказати одне: Ніцой зробила мовне питання гучним, помітним, винесла його на широкий загал у ті часи, коли багато хто волів про нього мовчати. А чи в усьому вона мала рацію й чи завжди обирала правильний тон – про це кожен читач може судити сам.
Письменниця, вихователька, борець
Що ж об’єднує ці три ролі – авторки казок, організаторки читацьких акцій і мовної активістки? Спільний стрижень.
В основі всього – переконання, що з дитинства в людині формується головне: любов до свого, до рідної мови, до своєї країни. Ніцой працює саме на цьому рівні – на рівні найменших, тих, хто тільки починає розуміти світ. Її казки виховують, її акції прищеплюють любов до книжки, її мовний активізм захищає той простір, у якому ці діти ростимуть.
| Роль | У чому виявляється |
|---|---|
| Дитяча письменниця | казки й повісті з патріотичним змістом |
| Педагог | багаторічна робота вчителькою, наочні методики |
| Громадська діячка | рух “Дорослі читають дітям”, круглі столи, акції |
| Мовна активістка | публічна боротьба за українську мову |
Можна по-різному ставитися до її різкості чи окремих заяв. Але важко заперечити щирість самого мотиву: вона робить те, у що вірить, і робить це з повною самовіддачею, не озираючись на зручність.
Часті питання
Хто така Лариса Ніцой?
Українська дитяча письменниця, педагог і громадська діячка, членкиня Національної спілки письменників України. Народилася 17 березня 1969 року на Кіровоградщині. Відома як авторка патріотичних казок і активна захисниця української мови.
Яка її найвідоміша книжка?
Повість-казка “Незламні мураші” (2017) – алегорична історія про війну на сході України, розказана через образ мурашиного народу. Книжка увійшла до Книги рекордів України.
Про що вона пише?
Переважно про важливі, дорослі теми – війну, гідність, любов до батьківщини, – але доступною для дітей казковою мовою. Її твори мають виразний патріотичний і виховний зміст.
Ким вона працювала до письменництва?
Багато років вона була вчителькою української мови та літератури в школі на Кіровоградщині, приділяючи багато уваги дітям із непростих сімей.
Що таке рух “Дорослі читають дітям”?
Це ініціатива Ніцой, яка закликає найрізноманітніших дорослих – від лікарів до пожежників – читати дітям книжки вголос. 2016 року вона переросла в цілу всеукраїнську хвилю в соцмережах.
Чому вона суперечлива постать?
Через безкомпромісну й гучну позицію в мовному питанні. Одні вважають її сміливою активісткою, інші критикують за різкість методів і окремі заяви.
З чого почати знайомство з її книжками?
Найкраще – з “Незламних мурах”, найвідомішого й найвідзначенішого твору. Для найменших підійдуть казки про лисеня Бума чи “Казка про Українське щастя”.
Чому її діяльність важлива?
Знаєте, що найдужче впадає в око в цій біографії? Цілісність. Хоч би що робила Ніцой – писала казку, організовувала акцію читання чи вступала в чергову мовну суперечку, – усе це підпорядковано одній ідеї. Вона працює над тим, яким виросте наступне покоління українців.
Дитяча література взагалі несправедливо вважається чимось другорядним. Мовляв, ну що там – казочки для малечі. Але саме в дитинстві закладається все: цінності, мова, картина світу, відчуття “свого” і “чужого”. Той, хто пише для дітей, фактично формує майбутнє суспільство. І Ніцой ставиться до цієї роботи з усією серйозністю – вона не розважає, а виховує, не сюсюкає, а говорить про важливе.
Можна сперечатися про її політичні заяви, можна не погоджуватися з тоном окремих виступів – це нормально, публічна людина на те й публічна. Але сам вектор її зусиль зрозумілий і послідовний: рідна мова, рідна книжка, свідома дитина. І поки десь маленький читач гортає казку про незламних мурах і вперше замислюється про те, що таке своя земля й чому її треба боронити, – ця тиха, наполеглива праця приносить плоди. Чесно кажучи, робота на майбутнє завжди така: непомітна сьогодні, але вирішальна завтра.
