Олександр Михед: голос покоління, яке війна змусила подорослішати за одну ніч
Уявіть письменника, який має все, про що мріє автор. Дев’ять книжок, переклади десятьма мовами, кураторські проєкти, науковий ступінь, місце в Інституті літератури, статус одного з найцікавіших молодих голосів країни. Життя, розписане на роки вперед: тексти, фестивалі, лекції, подорожі.
А потім настає ранок 24 лютого 2022 року – і все це просто перестає існувати. Батьки опиняються під окупацією в Бучі. Дім зникає. Звичне життя обривається на півслові. І людина, яка все життя працювала зі словом, бере до рук зброю та йде в Збройні сили.
Це історія Олександра Михеда – письменника, культуролога й військового, чиї книжки про війну читають далеко за межами України. Тож ось як інтелектуал із Києва став одним із найважливіших свідків нашого часу.
Київський хлопчик із літературної родини
Народився він 21 квітня 1988 року в Києві. Родина була така, що літературу тут не треба було відкривати – вона стояла на полицях, лунала в розмовах, була професією батьків. Мати, Тетяна Михед, – літературознавиця. Батько, Павло Михед, – теж науковець-літературознавець.
Уявіть цей дім: книжки скрізь, розмови про тексти за вечерею, суперечки про класиків як про живих людей. Дитина в такому середовищі або назавжди зненавидить літературу, або зростеться з нею намертво. З Михедом сталося друге – і згодом він навіть напише книжку разом із батьком, що для родини науковців є, мабуть, найкращим підсумком спільних років і найтеплішим способом сказати одне одному дякую.
Освіту він здобув у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, згодом захистився й став кандидатом філологічних наук. Працював співробітником Інституту літератури імені Шевченка НАН України – тобто пішов класичним академічним шляхом, який мав би привести до тихої кар’єри дослідника. Але саме тут його дорога звернула вбік.
Варто зрозуміти контекст його покоління. Михед народився за три роки до проголошення незалежності, тобто виріс уже в іншій країні, ніж його батьки. Для нього українська культура не була чимось, що доводиться відвойовувати в підпіллі, – вона просто була. Це покоління зростало з інтернетом, з відкритими кордонами, з можливістю читати світову літературу в оригіналі й вільно їздити на закордонні фестивалі. Звідси й та легкість, з якою він поєднував академічну науку з сучасним мистецтвом: жодних комплексів провінційності, жодного відчуття, що українське – це щось другорядне.
Не лише кабінетний учений
Михед від початку не вписувався в образ типового філолога. Він поєднував теоретичні дослідження з мистецькими практиками: курував проєкти, працював із художниками, виходив за межі академічного тексту в простір сучасного мистецтва.
Паралельно він багато писав для медіа – понад півтори сотні публікацій у ключових українських виданнях, від “Дзеркала тижня” й “Кореспондента” до “Українського тижня” та “Сучасності”. Його тексти друкували також у Німеччині, Сербії, Польщі, Чехії, Італії, Фінляндії, США. Він був гостьовим редактором українських тем у міжнародному онлайн-журналі світової літератури Words Without Borders, що виходить у Нью-Йорку.
Тобто ще до тридцяти він працював одночасно як науковець, критик, куратор і журналіст. Такий діапазон – рідкість навіть для дуже активних людей. І в кожній із цих ролей він робив приблизно одне й те саме: досліджував реальність і намагався знайти для неї точну мову. Ця настанова згодом стане ключем до всієї його творчості.
Ранні книжки: експерименти з формою
Перша художня книжка “АмнезіЯ” писалася довго – з 2006 по 2008 рік, а вийшла друком аж у травні 2013-го у видавництві “Електрокнига”. І одразу стало зрозуміло, що автор мислить нестандартно.
Книжка стала основою літературно-мистецького мультимедійного проєкту “АмнезіЯ project: відкрита платформа”. Проєкт увійшов до сімки найкращих у світі за версією берлінського фестивалю нових способів презентації літератури, який відбувся в травні 2014 року. Уривки книжки переклали англійською, німецькою, польською, італійською та фінською.
Далі темп не спадав. Збірка оповідань “Понтиїзм”, написана в 2011-2012 роках, вийшла в липні 2014-го – двадцять п’ять оповідань, які моделюють різні художні форми й об’єднані темою війни нового покоління, тієї, що ведеться в соцмережах і медіаефірах. Погодьтеся, тема виявилася пророчою.
| Книжка | Рік виходу | Що це |
|---|---|---|
| “АмнезіЯ” | 2013 | дебют, основа мультимедійного проєкту |
| “Понтиїзм” | 2014 | оповідання про медійну війну |
| “Астра” | 2015 | психотрилер |
| “Мороки” | 2016 | арт-бук із художницею Сонею Мельник |
| “Бачити, щоб бути побаченим” | 2016 | нонфікшн про реаліті-шоу й онлайн |
| “Транзишн” | 2017 | збірка оповідань |
Робота над психотрилером “Астра” почалася в жовтні 2013 року, а книжка вийшла в березні 2015-го. Вона певною мірою проєктується на українські події осені та зими 2013-2014 років: історія пошуків особистої свободи виростає до рівня загальнолюдського прагнення волі. І “Понтиїзм”, і “Астра” потрапляли до довгих списків премії “Книга року ВВС”.
Помітно, що вже тоді його цікавило одне й те саме питання, хай і в різних обгортках: як реальність підмінюється зображенням реальності. Про це і нонфікшн “Бачити, щоб бути побаченим”, присвячений реаліті-шоу й онлайн-революції, і оповідання про медійні війни. Через кілька років ця тема перестане бути теоретичною – виявиться, що війна справді ведеться і за екрани теж. Ранній Михед ніби намацував інструменти, які знадобляться йому набагато пізніше.
Олександр Михед і український Схід: подорож, що змінила оптику
Наприкінці 2016 року він зробив крок, який виявився поворотним. Михед вирушив у подорож шістьма містами Донецької та Луганської областей, щоб дослідити тамтешнє життя й розкопати історії, заховані в архівах.
Результатом стала книжка з промовистою назвою – “Я змішаю твою кров з вугіллям”. Зрозуміти український Схід”, яка вийшла 2020 року у видавництві “Наш формат”. Перший наклад розійшовся менш ніж за місяць, що для нонфікшну є справжнім успіхом.
Що там усередині? Лисичанськ, Костянтинівка, Покровськ, Сєвєродонецьк, Бахмут, Добропілля – міста, назви яких тепер знає весь світ, але тоді вони були для більшості просто точками на мапі. Долі шахтарів, розмови з людьми, які там живуть, інтерв’ю зі свідками й учасниками подій. Серед співрозмовників – Ігор Козловський, релігієзнавець, якого 2016 року захопили в полон бойовики за проукраїнські погляди.
Ця книжка сьогодні читається зовсім інакше, ніж читалася в рік виходу. Тоді це був репортаж про недооцінений регіон. Тепер – свідчення про світ, частину якого стерто з лиця землі. Михед устиг зафіксувати те, чого вже немає, і в цьому виявився мимовільним хронікером майбутньої катастрофи.
Тут проступає одна з ключових рис його письма – уміння слухати. Він не приїхав на Схід із готовими висновками, які лишалося тільки проілюструвати. Він приїхав із питаннями й дав людям говорити самим, а собі лишив роль того, хто уважно записує. Такий підхід вимагає терпіння й певної письменницької скромності: треба відступити вбік, щоб пропустити вперед чужий голос. Саме тому книжка не перетворилася на політичний памфлет, а лишилася живою розмовою про людей, вугілля, пам’ять і те, як історія переїжджає крізь звичайні долі.
Двадцять четверте лютого: коли обривається все
А потім настав той ранок, який розділив життя мільйонів на “до” і “після”.
Батьки письменника залишилися в Бучі – місті, назва якого стане синонімом воєнного злочину. Майже три тижні вони перебували під окупацією. Дім було втрачено. Сам Михед від перших днів вів фотощоденник, фіксуючи те, що бачив довкола.
І тоді ж він зробив вибір, який зробили далеко не всі: приєднався до лав Збройних сил України. Письменник, куратор, кандидат наук – став військовим. Не поїхав, не відсидівся, не перечекав за кордоном, хоча міг: його ім’я вже знали в Європі, двері були відчинені.
Уявіть цей перехід. Ще вчора ти пишеш есеї про сучасне мистецтво й читаєш лекції, а сьогодні на тобі форма. Змінюється все: розпорядок дня, коло спілкування, мова, якою ти думаєш про світ. І, звісно, змінюється те, як ти пишеш.
Цей досвід поставив перед ним питання, з яким зіткнулося чимало українських авторів: чи має сенс література, коли поруч гинуть люди? Михед відповів на нього ділом – він не покинув писати, але писати став інакше. Зникла грайливість ранніх експериментів, зникла дистанція між автором і матеріалом. Лишилася потреба фіксувати, поки пам’ять свіжа, поки слова ще не стерлися від повторення. Письмо перетворилося з мистецької практики на щось ближче до обов’язку свідка.
“Позивний для Йова”: книжка, написана всередині катастрофи
Ось твір, який зробив його ім’я відомим далеко за межами літературних кіл.
Михед почав писати “Позивний для Йова. Хроніки вторгнення” у перший день повномасштабного вторгнення – того самого, що трапилося на восьмому році російсько-української війни. Працював над книжкою тринадцять місяців. Вона вийшла 2023 року у “Видавництві Старого Лева” й стала його дев’ятою книжкою.
Про що вона? Про пережите разом із дружиною. Про батьків, які майже три тижні пробули під окупацією. Про втрату дому, про Бучу, про мову війни, про рішення піти до ЗСУ. Книжка фіксує, як автор сам це формулював, ключові точки нової дійсності та розлами свідомості.
Форма теж незвична – це не суцільна оповідь, а мозаїка. До книжки увійшли чотири розмови, зокрема з літературознавицею Тетяною Михед, тобто з матір’ю самого письменника. Ілюстрації зробив художник Мітя Фєнєчкін на основі того самого фотощоденника. А обкладинка – малюнок за світлиною автора, зробленою в помешканні батьків у Бучі, вікна якого виходять на Гостомель і аеропорт.
Читачі описують цю книжку як щоденник, сповідь і спогад водночас. Одна з думок, що звучить у ній, б’є особливо точно: українська історія – це історія постійного знесення налаштувань, коли зв’язок між поколіннями раз у раз обривається, а митців страчують і репресують, і щоразу все доводиться починати спочатку.
Окремо варто сказати про назву. Йов – біблійний персонаж, на якого впали всі можливі нещастя: він утратив майно, дітей, здоров’я, але не зрікся себе. Обираючи таку назву, автор задає рамку для всієї книжки: це розповідь про людину, з якої зривають усе – дім, спокій, звичне життя, – і яка мусить знайти, на чому триматися далі. Слово “позивний” додає до біблійного шару фронтовий, армійський вимір. Дві мови, релігійна й військова, стикаються в одному заголовку, і з цього зіткнення народжується точний образ того, що переживає ціла країна.
Олександр Михед сьогодні: казка про війну, класики й нові книжки
Його творчість останніх років не обмежується хроніками. 2022 року у “Видавництві Старого Лева” вийшла книжка “Котик, Півник, Шафка” – казка для дорослих про війну. Формат, який дозволяє говорити про нестерпне мовою притчі.
А 2024 року з’явилася книжка “Живі. Зрозуміти українську літературу”, написана разом із батьком, Павлом Михедом. Задум простий і водночас сміливий: перечитати класиків так, ніби бачиш їх уперше.
Кого вони обрали за героїв? Тих, про кого, здавалося б, ми знаємо все:
- Миколу Гоголя й Михайла Коцюбинського.
- Василя Стефаника.
- Олену Телігу.
- Івана Багряного.
- Миколу Хвильового.
Головна ідея – людський вимір літератури. Автори питають про стосунки класиків із батьками, про їхні юнацькі роки, підліткові переживання, про те, чи свідомо вони обирали українську мову. І показують, що життя геніїв було наповнене тими самими проблемами, з якими стикається сучасна людина.
Погодьтеся, красивий сюжет: батько й син, обидва літературознавці, разом пишуть книжку про те, як класики будували стосунки зі своїми батьками. Тут особисте й професійне сходяться в одній точці.
Задум цієї книжки має ще один вимір, зрозумілий саме в час війни. Коли ворог заперечує саме існування української культури, розмова про класиків перестає бути академічною вправою й стає способом ствердити: ця традиція жива, вона наша, у неї є обличчя й імена. Назва “Живі” тут працює буквально. Автори повертають хрестоматійним постатям тіло, сумніви, юнацькі дурниці, складні стосунки з рідними – усе те, що робить їх людьми, а не портретами на стіні шкільного кабінету. І несподівано виявляється, що Стефаник чи Хвильовий ближчі до сучасного читача, ніж здавалося.
Михед є членом Українського ПЕН, входить до його керівних органів. Його вибрані есеї та фрагменти творів перекладено десятьма мовами. Він також долучався до створення анімаційного проєкту “Книга-мандрівка” й брав участь у міжнародних збірках, зокрема в проєкті французького письменника Еммануеля Рубена, який запросив чотирнадцятьох українських авторів розповісти світові про свою Україну.
| Книжка | Рік | Тема |
|---|---|---|
| “Я змішаю твою кров з вугіллям” | 2020 | подорож українським Сходом |
| “Котик, Півник, Шафка” | 2022 | казка для дорослих про війну |
| “Позивний для Йова” | 2023 | хроніки повномасштабного вторгнення |
| “Живі. Зрозуміти українську літературу” | 2024 | класики як живі люди, у співавторстві з батьком |
Чому його варто читати?
Ось питання, яке варте окремої розмови. Книжок про війну зараз багато, і читати їх важко. Навіщо братися саме за Михеда?
Кілька причин, які здаються найважливішими:
- він пише зсередини досвіду, а не про нього збоку – це свідчення учасника, а не спостерігача.
- у нього є інструментарій культуролога, тому особисте завжди вписане в ширший контекст.
- він шукає мову для того, для чого мови ще немає, і робить це чесно, без пафосу.
- його тексти перекладають, тобто через них світ бачить українську війну.
Є ще одна річ. Михед належить до покоління, яке починало як експериментатори – арт-буки, мультимедійні проєкти, гра з формою. А потім реальність поставила перед ними питання зовсім іншого порядку. І виявилося, що вміння шукати нестандартну форму стало в пригоді там, де традиційні способи розповіді просто не працюють.
FAQ
Хто такий Олександр Михед?
Український письменник, культуролог, куратор мистецьких проєктів і військовослужбовець ЗСУ. Народився 21 квітня 1988 року в Києві. Кандидат філологічних наук, член Українського ПЕН.
Яка його найвідоміша книжка?
“Позивний для Йова. Хроніки вторгнення” (2023) – книжка про перший рік повномасштабної війни, яку він писав тринадцять місяців, починаючи з 24 лютого 2022 року.
Чи справді він служить у війську?
Так. Від початку повномасштабного вторгнення він приєднався до лав Збройних сил України, продовжуючи паралельно писати.
Що сталося з його родиною?
Його батьки майже три тижні перебували під окупацією в Бучі. Родина втратила дім, і ця історія стала однією з ключових ліній “Позивного для Йова”.
Про що книжка про український Схід?
“Я змішаю твою кров з вугіллям” – результат подорожі шістьма містами Донеччини й Луганщини наприкінці 2016 року. Це репортажі, архівні історії та інтерв’ю про життя регіону.
Він пише разом із батьком?
Так. Книжка “Живі. Зрозуміти українську літературу” створена у співавторстві з літературознавцем Павлом Михедом і присвячена класикам української літератури.
З чого почати читання?
Якщо хочете зрозуміти сьогодення – беріть “Позивний для Йова”. Якщо цікавить передісторія війни й український Схід – “Я змішаю твою кров з вугіллям”.
Слова, які пишуться під обстрілами
Знаєте, що найдужче вражає в цій біографії? Не кількість книжок і не переклади десятьма мовами. Вражає швидкість, з якою людина мусила стати кимось іншим.
Ще позавчора це був блискучий інтелектуал, який курував виставки й досліджував реаліті-шоу. А тепер – військовий, чиї батьки пережили окупацію, а дім перестав існувати. Між цими двома станами немає плавного переходу. Є тільки один ранок, після якого все інакше.
І в цьому, мабуть, головна цінність його текстів. Михед не намагається зробити з катастрофи красиву літературу. Він просто фіксує: ось що сталося, ось як це відчувалося, ось якими словами це можна назвати, а для чого слів іще не існує. Це чесність людини, яка розуміє, що пише не для премій, а для пам’яті.
Є ще одна деталь, від якої стає тепліше посеред усього цього. Попри війну, форму й утрачений дім, він не покинув розмову про літературу – сів і написав із батьком книжку про класиків. Тобто продовжив робити те, заради чого, власне, все й затівалося. Наче тихо сказав: культура не зупиняється, поки хтось про неї говорить.
Його книжки читатимуть і за п’ятдесят років – уже інші люди, з іншим досвідом, які захочуть зрозуміти, як воно було насправді. І знайдуть там не героїчний епос, а живий голос, який тремтить, сумнівається, болить і все одно говорить. Мабуть, саме такі свідчення переживають свій час найдовше.
