Олесь Ульяненко: письменник, якого боялася ціла країна
Є письменники, яких приємно читати за чашкою чаю. А є такі, після яких хочеться відкрити вікно й довго дихати. Він був саме з других. Його проза – це не розвага, це удар під дих. Наркомани, волоцюги, убивці, святі й грішники – усі вони жили на його сторінках, бо колись жили поруч із ним насправді.
Його називали найжорсткішим і найрадикальнішим прозаїком України. Порівнювали з французьким скандалістом Селіном. Йому оголошували анафему, його книги забороняли, йому телефонували з погрозами. А він усе одно писав – про те, що бачив на власні очі, без прикрас і без цензури. Якщо ви ніколи про нього не чули, приготуйтеся: це історія людини, яка перетворила власне пекло на велику літературу.
Хто такий Олесь Ульяненко і чому його не можна оминути?
Справжнє його ім’я – Олександр Станіславович Ульянов. Народився він 14 серпня 1962 року в місті Хорол на Полтавщині. А “Олесь Ульяненко” – це літературний псевдонім, під яким його й знає вся Україна.
Доля цієї людини була така буремна, що вистачило б на кілька романів. Власне, він їх і написав – понад двадцять. І майже кожен, за його ж словами, ґрунтувався на реальному житті нашого часу. Він не вигадував жахи. Він їх бачив.
| Що саме | Деталі |
|---|---|
| Справжнє ім’я | Ульянов Олександр Станіславович |
| Роки життя | 14 серпня 1962 – 17 серпня 2010 |
| Місце народження | Хорол, Полтавщина |
| Ким був | Прозаїк, сценарист |
| Головний роман | “Сталінка” |
| Головна відзнака | Шевченківська премія (1997) |
| Де похований | Байкове кладовище, Київ |
Уже з цієї таблички видно контраст: наймолодший лауреат найпрестижнішої премії – і водночас автор першої забороненої в незалежній Україні книги. Як таке вміщується в одній людині? Про це й поговоримо.
Життя, схоже на пригодницький роман
Тут почнемо здалеку. Бо його біографія – це справжній вихор. П’ятнадцятирічним він пішов з дому. Уявіть: підліток, сам, у великому й недоброму світі. І далі почалися поневіряння, від яких перехоплює подих. Наступні півтора десятка років умістили в себе стільки, скільки іншим не судилося за все життя.
Він здобув медичну освіту – навчався в медучилищі. Потім була морська школа. Служив десантником у радянській армії – і не де-небудь, а у Східній Німеччині та в Афганістані, на справжній війні. Працював на шахті. Побував у Якутії, у сибірських краях. Вів напівволоцюжний спосіб життя в Центральній Росії. Жив у панківському середовищі Ленінграда. Брав участь у національному політичному русі.
Ось лише перелік того, ким він встиг побувати:
- Курсантом медучилища й морської школи.
- Десантником, що пройшов Афганістан.
- Шахтарем у забої.
- Заробітчанином у Якутії та Сибіру.
- Мандрівником напівволоцюжного штибу.
- Своїм у панківській тусовці Ленінграда.
Про більшу частину цього досвіду він майже не давав інтерв’ю. Мовчав. Носив у собі. І, схоже, саме з цього мовчання, з цього спресованого болю й народжувалися потім його книги. Знаєте, як то кажуть: письменник пише не тим, що прочитав, а тим, що пережив. Ось він пережив стільки, що вистачило б на десятьох.
І кожен той рік, кожна та дорога потім поверталися на сторінки – переплавлені, перепущені крізь серце, але впізнавані.
Як Олесь Ульяненко став письменником?
Писати він почав ще дитиною. Але шлях до читача був довгий. Перший свій твір він надрукував лише у 26 років, наприкінці вісімдесятих. А справжні публікації пішли вже в дев’яностих – у літературних журналах “Сучасність” та “Благовіст”, лауреатом премій яких він згодом став. Був відзначений і премією журналу “Кур’єр Кривбасу”.
Цікава деталь про його метод. Свій знаменитий роман “Сталінка” він писав у напівпідвальній комірчині з одним маленьким віконцем. І крізь те віконце до нього залазили ті самі волоцюги й покидьки, за якими він спостерігав, не проганяючи. Тобто він буквально впустив своїх майбутніх героїв до себе – і дивився на них упритул. Ось звідки та моторошна правдивість його прози. Він не підглядав збоку. Він жив серед цього.
І, мабуть, саме тому його книги неможливо сплутати ні з чиїми іншими – вони пахнуть справжнім життям, хай навіть це життя й страшне. Жоден кабінетний автор так не напише, скільки б не старався.
Олесь Ульяненко і “Сталінка”, що зробила його класиком
А тепер про книгу, яка все змінила.
“Сталінка” – це роман про окремий столичний район і його мешканців. Герої – сучасники автора, ті, хто жив із ним по сусідству: наркомани, волоцюги, ті, кого суспільство воліє не помічати. Роман чітко окреслює місце дії й змальовує його без жодних прикрас. За це критики одразу приліпили авторові ярлик “чорнушника”.
Але були й ті, хто побачив головне – потужний, автентичний талант. І у 1997 році сталося те, чого ніхто не очікував від такого “незручного” автора. За роман “Сталінка” йому присудили Малу Державну премію імені Тараса Шевченка. Йому було лише 35 років – і він став наймолодшим її лауреатом.
Для письменника такого штибу, радикального й скандального, це було майже сенсацією. Держава офіційно визнала: так, це велика література, хай і страшна.
| Рік | Роман | Особливість |
|---|---|---|
| 1994 | Сталінка | Принесла Шевченківську премію |
| 1997 | Вогненне око | Один із раніх романів |
| 2001 | Син тіні | Психологічна проза |
| 2003 | Знак Саваофа | Спричинив анафему |
| 2005 | Квіти Содому | Гостра, безкомпромісна річ |
| 2007 | Серафима | Готується до екранізації |
| 2009 | Пророк | Незакінчений, виданий посмертно |
Загалом він написав понад двадцять романів та багато повістей. Його твори переклали німецькою, англійською, вірменською, угорською та іншими мовами. Тобто, це автор світового рівня, хай навіть його стиль не для слабких нервів.
Анафема, заборона й ціна за правду
А тепер про темний бік слави. Бо чим гучнішим ставало його ім’я, тим більше ворогів воно наживало. Такою вже була його вдача – він не вмів мовчати про те, що вважав неправильним. І платив за це знову й знову.
У 2003 році вийшов роман “Знак Саваофа”. У ньому автор описав кримінальні схильності та збочення служителів Московського патріархату, а сам патріархат назвав “п’ятою колоною” в Україні, що ніколи не підтримувала української незалежності. Реакція була показовою: Московський патріархат оголосив письменникові анафему. Тобто церковне прокляття. Багато хто злякався б і замовк. Він – ні.
Але справжня буря вибухнула у 2009 році. Це, мабуть, найгучніший літературний скандал незалежної України. Національна комісія з питань моралі визнала його роман “Жінка його мрії” таким, що містить елементи порнографії, і вилучила книгу з продажу. Так вона стала першою офіційно забороненою державою книжкою в незалежній Україні.
Уявіть: у вільній начебто країні, без радянського “ДержЛіту”, книгу забороняють знову.
Для письменника це був удар – і репутаційний, і фінансовий. Майже рік він відстоював свою гідність у судах. За нього заступалися міжнародні правозахисні організації, про історію говорило радіо “Свобода” на весь світ. А тим часом невідомі телефонували йому й погрожували. Урешті вдалося укласти мирову угоду: він змінив кілька слів, і навесні 2010 року роман перевидали. Здавалося, він переміг.
Ось головні удари, які він прийняв за свою прямоту:
- Ярлик “чорнушника” від критиків за роман “Сталінка”.
- Анафема Московського патріархату за “Знак Саваофа”.
- Заборона роману “Жінка його мрії” як “порнографії”.
- Рік виснажливих судів і фінансові втрати.
- Анонімні погрози розправою.
Погодьтеся, небагато письменників витримали б бодай половину цього. А він тримався. Бо вважав, що правда важливіша за спокій.
Про що насправді писав Олесь Ульяненко?
Тут важливо не помилитися. Легко поставити тавро: мовляв, письменник про бруд, маніяків і збочення. Але це поверховий погляд.
Критик Костянтин Родик влучно зауважив: попри всю похмурість текстів, це письменник-мораліст. Наскрізна тема його творчості – вивчення людських ілюзій та бажань: як вони зароджуються, як людина їх втілює і що з того виходить. Він досліджував темні закапелки душі не заради шоку, а щоб зрозуміти природу зла. Показати дно – щоб читач злякався й не хотів туди потрапити.
Літературознавець Марк Роберт Стех, уперше прочитавши “Сталінку”, відчув контакт із автентичним і неповторним талантом. Не з провокатором, а зі справжнім майстром слова. І в цьому вся суть. За зовнішньою жорсткістю ховалося серце людини, яка глибоко переживала за світ. Просто вона не вміла й не хотіла брехати про те, який цей світ насправді.
Український Селін, або самотній геній
Його часто порівнюють із Луї-Фердинандом Селіном – французьким письменником, який теж не боявся показувати найтемніший бік людини. І порівняння це недаремне. Обидва писали про дно, про розпач, про людину, загнану в кут. Обидва дратували сучасників і водночас не давали від себе відірватися.
Але Ульяненко був явищем суто українським. Його мова, його реалії, його герої – усе це виросло з нашого ґрунту, з наших дев’яностих, з тих зламаних доль, які породила епоха. Він став літописцем того часу, коли одна країна вже впала, а інша ще не встала на ноги. Хтось писав про це красиво й відсторонено. А він – зсередини, з самої гущі, не відводячи очей.
Його називали самотнім генієм – і в цьому багато правди. Він не вписувався в жодну тусовку, не грав за правилами літературного бомонду, не шукав компромісів. Через це його недолюблювали, боялися, замовчували. Але справжній талант не сховаєш. І сьогодні, коли пристрасті вляглися, стає дедалі очевидніше: це був один із найпотужніших прозаїків свого покоління. Просто його час, схоже, настає лише зараз.
Раптовий фінал і життя після смерті
Кінець настав несподівано й рано. У ніч проти 18 серпня 2010 року Олесь Ульяненко помер у власній квартирі в Києві. Лише за кілька днів до того, 14 серпня, він відсвяткував свій 48-й день народження. Прощалися з ним 21 серпня. Талант обірвався на злеті – недарма про це говорять із такою гіркотою.
Поховали його на Байковому кладовищі в Києві. Але його слово не померло разом із ним. Навпаки – інтерес до нього тільки зростав.
Посмертно вийшли твори, які він не встиг опублікувати за життя: “Софія”, “Перли і свині”, трилогія “Ангели помсти”, незакінчений роман “Пророк”.
У 2012 році заснували Міжнародну літературну премію імені Олеся Ульяненка. А ще з’явилася книга “Олесь Ульяненко”. Без цензури” – близько сорока інтерв’ю, які він давав різним виданням протягом 1994-2010 років. Кілька його творів готують до екранізації.
Тобто він і далі говорить із нами – просто вже з-за межі життя. Кожна нова посмертна книжка ставала маленькою подією, а молодші письменники дедалі частіше називають його серед тих, хто вплинув на них найдужче.
FAQ
Хто такий Олесь Ульяненко простими словами?
Це один із найяскравіших і найскандальніших українських прозаїків, автор понад двадцяти романів. Жив у 1962-2010 роках. Наймолодший лауреат Шевченківської премії й водночас автор першої забороненої в незалежній Україні книги.
Коли і де він народився?
14 серпня 1962 року в місті Хорол на Полтавщині. Справжнє його ім’я – Олександр Ульянов, а “Ульяненко” – літературний псевдонім.
Яка його найвідоміша книга?
Роман “Сталінка”, за який він у 1997 році отримав Шевченківську премію. Це історія про мешканців столичного району – людей із самого дна суспільства. Багато критиків досі вважають цей роман його вершиною.
Чому його книгу заборонили?
У 2009 році роман “Жінка його мрії” визнали таким, що містить елементи порнографії, і вилучили з продажу. Так він став першою офіційно забороненою книжкою незалежної України. Після року судів автор змінив кілька слів, і роман перевидали.
Чому йому оголосили анафему?
За роман “Знак Саваофа” (2003), у якому він гостро критикував Московський патріархат, назвавши його “п’ятою колоною” в Україні. У відповідь патріархат оголосив письменникові церковне прокляття.
Чи правда, що він воював в Афганістані?
Так. У молодості він служив десантником у радянській армії – у Східній Німеччині та в Афганістані. А ще працював на шахті, у Якутії, вів мандрівне життя. Цей досвід сильно вплинув на його прозу.
Коли він помер?
Олесь Ульяненко помер у ніч проти 18 серпня 2010 року у своїй квартирі в Києві, невдовзі після 48-го дня народження. Похований на Байковому кладовищі.
Чому цей незручний геній не відпускає досі?
Отож, зберемо все докупи. Перед нами історія людини, яка втекла з дому підлітком, пройшла війну, шахту, поневіряння – і перетворила все це на літературу такої сили, що одних вона захоплює, а інших лякає до дрожі. Людини, яку і вінчали найвищою премією, і проклинали, і забороняли – часом мало не одночасно.
У чому його головний урок? Мабуть, у безкомпромісності. Він міг би писати м’якше, догоджати, обходити гострі кути – і жив би спокійніше, довше, ситніше. Але тоді це був би не він. Він обрав казати правду про світ таким, яким його побачив, – темним, жорстоким, але живим. І заплатив за це високу ціну. Справжнє мистецтво рідко буває зручним – ось що він доводить усім своїм життям.
Що з цього варто винести особисто вам? Хіба одне застереження й одну пораду водночас. Його книги – не для легкого читання й точно не для кожного настрою. Але якщо ви готові до чесної, безжальної розмови про людину й темряву в ній – відкрийте бодай “Сталінку”. Тільки, як то кажуть, у терапевтичних дозах. Бо магія його тексту затягує, і назад ви повернетеся вже трохи іншими.
