Осип Турянський: хто це і чому про нього варто знати
Уявіть собі людину, яка десять днів іде засніженими горами без крихти їжі. Поруч падають товариші. Хтось замерзає, хтось божеволіє, хтось стріляє в уявний образ дружини. А ця людина йде далі – і згодом описує все це так, що європейські критики ставлять її книгу вище за визнаних майстрів. Ось про кого йтиметься.
Осип Турянський – це ім’я, яке чомусь досі шепочуть, а не вимовляють на повний голос. Хоча за силою емоцій його головний твір спокійно стоїть поряд із найкращим, що написали про Першу світову війну. Він був педагогом, перекладачем, доктором філософії, поліглотом. А ще – свідком і жертвою того, що сам назвав “дорогою смерті”.
Знаєте що? Багато хто вперше чує це прізвище вже дорослим. І майже завжди реакція однакова: “Чому мені раніше про нього не розповіли?” Тож давайте по порядку – від бідної хати сільського тесляра до Личаківського цвинтаря, де його могилу колись загубили, а потім знайшли знову.
Дитинство в Оглядові: як син тесляра пробивався в люди
Народився Осип 22 лютого 1880 року в селі Оглядів – це нинішній Радехівський район на Львівщині. Родина була великою й бідною. Батько теслярував, аби прогодувати купу дітей, а Осип був серед них найстаршим. Уявіть відповідальність, яка лягає на плечі старшого сина в такій сім’ї.
Хлопець виявився здібним. Настільки, що місцевий сільський учитель не дав таланту згаснути й допоміг влаштувати його до Львівської української гімназії. Батько знайшов синові квартиру в знайомого, колишнього односельчанина. А далі – типова історія бідного, але впертого підлітка: Осип підробляв репетиторством. Готував до школи чужих дітей, заробляв копійки, водночас учився сам. І робив це так, щоб ще й трохи допомагати рідним.
Тут варто зупинитися на одній деталі. Турянський із дитинства знав життя українського селянства зсередини – не з книжок, не з чужих переказів, а на власній шкурі. Пізніше це відчується в його прозі: у ній немає солодкої вигадки, є правда, іноді аж незручна.
Відень, який дав хлопцеві крила
Після гімназії відкрилися двері, про які син тесляра колись і мріяти не міг. Осип вступив на філософський факультет Віденського університету – і 1907 року успішно його закінчив. Столиця Австрійської імперії справила на юнака величезне враження. Кажуть, у нього наче крила виросли: архітектура, музика, гомін великого міста, студентське життя.
Він не просто вчився. Захистив докторську дисертацію – до речі, на суто мовну тему, про голосний “е” в українській мові – і здобув науковий ступінь доктора філософії. Паралельно занурювався в громадське життя: активно працював у студентському товаристві “Січ”, а впродовж 1908-1909 років редагував щомісячник “Ukrainische Rundschau”. Так, українець із галицького села редагував німецькомовне видання в серці імперії. Непогано, правда?
Саме у Відні почався його письменницький шлях. 1908 року в альманасі “Січ” вийшли перші новели – “Курка”, “Ей, коб були мене вчили”, “Де сонце?”. У них молодий автор змальовував нужденне життя українського села, яке знав до дрібниць. А з 1910 року Турянський уже сам стояв за вчительським столом – викладав українську мову та літературу в гімназії на Перемишльщині.
Життя ніби складалося. Освічений, талановитий, зі своїм голосом. І тут почалася війна, яка перекреслила всі плани.
Війна, полон і “дорога смерті”
Восени 1914 року Осипа мобілізували до австрійської армії й відправили на сербсько-австрійський фронт. Уже наступного, 1915 року, він потрапив у сербський полон. І ось звідси починається та частина біографії, від якої стискається серце.
Узимку 1915-1916 років серби, відступаючи під натиском австрійців, погнали з собою через засніжені албанські гори близько 60 тисяч полонених. Мороз, хуртовина, голод. Ті, хто падав і не міг іти, конвоїри просто розстрілювали. Ця колона живих трупів рухалася тим, що згодом назвуть “шляхом смерті”. З шістдесяти тисяч живими лишилося приблизно 15 тисяч. Гинули навіть самі конвоїри.
Турянський був за крок від того, щоб стати ще одним замерзлим тілом на снігу. І тут – момент, від якого мурашки. Сербські лікарі, що йшли позаду колони, серед сімох закляклих полонених помітили в одного слабенькі порухи. Це був Осип. Урятував його лікар-українець Василь Романишин, застосувавши доволі жорсткий метод – помістив напівмертвого чоловіка в холодну воду. Прийом спрацював. Романишин згодом сам загине на війні, і ця втрата мучитиме письменника все життя.
Осип Турянський і сербський полон: сходження в пекло
Що робить людина, яка пройшла таке й вижила? Хтось замовкає назавжди. А Турянський вирішив розповісти. Він не міг мовчати – так і написав пізніше в передмові до своєї книги: тіні загиблих товаришів являлися йому уві сні й наяву.
Після полону письменника відправили до табору для інтернованих на італійському острові Ельба – так, той самий острів, куди колись заслали Наполеона. На Ельбі до Осипа повернулася хоч якась рівновага духу. Він писав статті, фейлетони, надсилав їх до італійських часописів. І саме там, у 1917 році, народилася повість-поема, яка стане його вершиною.
А потім усе змінилося швидко. 1918 року Австро-Угорська імперія розпалася, полон закінчився, і Турянський нарешті виїхав до Відня. Там якийсь час викладав в університеті порівняльне право. Але думка була одна – повернутися додому й дати світові свій твір.
| Рік | Подія в житті письменника |
|---|---|
| 1880 | Народження в селі Оглядів на Львівщині |
| 1907 | Закінчення філософського факультету у Відні |
| 1908 | Літературний дебют, новели в альманасі “Січ” |
| 1910 | Початок учителювання на Перемишльщині |
| 1914 | Мобілізація до австрійської армії |
| 1915 | Сербський полон, перехід через албанські гори |
| 1917 | Написання “Поза межами болю” на острові Ельба |
| 1921 | Вихід книги німецькою у Відні |
| 1923 | Повернення до Галичини, робота директором гімназій |
| 1933 | Смерть у Львові |
“Поза межами болю”: книга, яку Європа поставила вище за Барбюса
От ми й дійшли до головного. “Поза межами болю” – це та книга, заради якої варто знати ім’я Турянського, навіть якщо ви більше нічого про нього не прочитаєте. Хоча, чесно кажучи, після неї захочеться прочитати все.
Твір автобіографічний до кісток. Оповідь ведеться від першої особи – від імені українця на прізвище Оглядівський (упізнаєте назву рідного села автора?). Це його alter ego, його двійник на папері. Разом із Оглядівським через гори бредуть ще шестеро товаришів різних націй. Кожен – не просто персонаж, а символ цілого народу тодішньої імперії.
Ось ці семеро, що стали одним із найсильніших образів в українській літературі:
- Оглядівський – українець, головний герой, той, хто виживе й розповість усе.
- Добровський – теж українець, людина глибокої думки, яка болісно переживає загибель ідеї людяності.
- Штранцінгер – австрієць, скрипаль, який осліп від горя і “бачить” світ лише внутрішнім зором.
- Сабо – угорець, найрішучіший, той, хто вбиває конвоїра заради порятунку друзів.
- Пшилуський – поляк, що гине, стріляючи в уявний образ дружини.
- Ніколич і Бояні – серби; Бояні стане першою жертвою, а Ніколич – совістю групи.
Сюжет простий і страшний. Коли сліпий Штранцінгер остаточно знесилів, товариші не покинули його. Сабо палицею вбив конвоїра – і сімка збочила зі шляху, у дику засніжену гущавину, сподіваючись знайти хату й вижити. Десять днів без їжі. Мороз. Безнадія як третій ворог поряд із голодом і холодом.
Щоб не замерзнути, вони починають моторошний “танець смерті” – кружляють довкола куща, і той, хто впаде першим, стане тим, з кого знімуть одяг для багаття. Це не метафора. Це буквальний, фізичний торг зі смертю. Першим падає Бояні.
А далі – момент, заради якого, здається, і написана вся книга. Голод доводить людей до межі, і постає питання про людське м’ясо. Сабо приносить страшний шматок. І тоді Ніколич тремтячим голосом відкидає його палицею геть: хай згину, мовляв, а людського тіла не їстиму, і ніхто з вас не їстиме. Це перемога духа над матерією. Дорога перемога – бо сили тіла на межі. Але саме тут книга й перетворюється з опису жаху на щось значно більше.
Чому цей твір досі б’є прямо в серце? Ось кілька причин:
- він написаний у стилі експресіонізму – рвано, гостро, майже кінематографічно, і водночас пісенно;
- це не пропаганда й не памфлет, а особиста сповідь людини, яка все пережила сама;
- головна ідея гранично проста й вічна: навіть у пеклі людина здатна лишитися людиною;
- твір має присвяту “моїй дружині й моїм дітям” та підзаголовок “Картина з безодні”;
- у ньому немає жодної вигаданої деталі заради ефекту – усе тримається на реальному досвіді.
І ще одна річ, яку варто розуміти. “Поза межами болю” – це не рівний послідовний переказ подій, а низка спалахів свідомості, майже видінь. Твір складається з окремих мікрочастин, і кожна б’є по-своєму. Є “шлях смерті” – панорама тієї страшної колони на снігу. Є “танець смерті” – той самий торг довкола куща.
А поряд із жахом раптом зринає світло: “країна Сонця” – марення виснажених людей про щасливий край і гармонію; “Різдвяні свята” – видіння, у якому герой опиняється під вікном рідної хати й бачить, як дружина з дітьми зустрічає Святвечір; “пісня вічності” – останній прояв людяності сліпого скрипаля Штранцінгера. Отак, поміж морозом і голодом, автор раз по раз повертає читача до тепла, до любові, до дому. І саме ця гра світла й темряви робить книгу такою, що її не забудеш.
Ще один штрих до розуміння письменника. Сучасники казали, що Турянський “не вмів блудити словом” – тобто не вмів красиво брехати, підлаштовуватися, писати те, чого від нього чекали. Він не приставав до жодного літературного угруповання тодішньої Галичини, тримався осторонь, почувався, за власним зізнанням, “чужим, самітним, сиротою між людьми”. Для декого він навіть здавався диваком. Але, погодьтеся, часто саме такі люди й пишуть речі, які переживають свій час.
Уперше книга вийшла не українською, а німецькою – у Відні 1921 року. І одразу принесла авторові європейське визнання. Тодішні критики оцінювали її дуже високо – за силою впливу ставили навіть вище за “Вогонь” Анрі Барбюса та “Червоний сміх” Леоніда Андреєва, два знакові антивоєнні тексти тієї доби. Тобто галицький учитель із села Оглядів написав річ світового рівня. І це не перебільшення захопленого біографа, а оцінка сучасників.
Осип Турянський після війни: директор гімназій і невтомний перекладач
Полон полоном, а жити треба було далі. 1923 року Турянський повернувся до рідної Галичини, яка на той час уже підпала під Польщу. І тут його енергії можна лише подивуватися. Людина з підірваним здоров’ям бралася керувати цілими навчальними закладами.
Він працював директором Яворівської гімназії імені Осипа Маковея (1923-1924), потім очолив Дрогобицьку українську гімназію імені Івана Франка (1924-1925), а згодом і Рогатинську гімназію імені Володимира Великого. Викладав німецьку, французьку та латину. Знання мов у нього було справді рідкісним – тому він брався й за художні переклади.
Турянський перекладав українською вірші угорця Шандора Петефі, німця Генріха Гейне, англійця Вільяма Шекспіра. Уявіть рівень: людина вільно ходить між кількома літературними традиціями, як між сусідніми кімнатами. Він також долучився до заснування видавництва “Журавлі”, писав власні поезії, літературно-критичні нариси. Захоплювався “Словом о полку Ігоревім” і присвятив йому окрему працю.
Але тінь пережитого не відпускала. Здоров’я, підірване тим страшним переходом, танцювало на межі. 1927 року він змушений був залишити директорську роботу, згодом учителював у польській гімназії у Львові. Останнім його твором став роман “Син землі” (1933) – у головного героя, Івана Куценка, письменник вклав чимало власних думок і переживань.
| Твір | Рік | Жанр |
|---|---|---|
| “Поза межами болю” | 1917-1921 | повість-поема |
| “Дума пралісу” | 1922 | повість (памфлет) |
| “Боротьба за великість” | – | збірка оповідань |
| “Раби” | 1927 | комедія |
| “Син землі” | 1933 | роман |
Забуття, яке тривало пів століття
А тепер сумна частина. 28 березня 1933 року Осип Турянський помер у Львові. Поховали його скромно, на Личаківському цвинтарі – без гучних промов, без вінків. Людину, чию книгу читала Європа, провели майже тихо.
І сталося те, чого боїться, мабуть, кожен митець. Стежка до могили заросла. Сліди загубилися – і сліди могили, і сліди самого письменника в історії літератури. За радянських часів його ім’я було незручним. 1967 року видавництво “Каменяр” уже збиралося надрукувати “Поза межами болю”, та пішов поголос, що у творі нібито є “націоналістична ідеологія”. Книгу так і не випустили.
Справедливість прийшла із запізненням майже на пів століття. Лише 1987 року з ініціативи письменника й редактора часопису “Дзвін” Романа Федоріва та завдяки молодим ентузіастам вдалося розшукати й упорядкувати могилу. Роман Федорів тоді сказав слова, які варто перечитати кожному: ми винні перед ним, час винен перед ним. Розгорнімо його повість, вчитаймося – і подивуймося, як ми стільки років жили без цієї пекучої сповіді про “дорогу смерті”.
Сьогодні маятник хитнувся в інший бік. Ім’я письменника живе – і не тільки на полицях бібліотек:
- на його честь названо вулиці у Львові, Івано-Франківську, Ужгороді, Дрогобичі та інших містах;
- “Поза межами болю” входить до шкільної програми української літератури для 11 класу;
- останніми роками книгу перевидали одразу кілька видавництв – “Віхола”, “Фоліо”, “Навчальна книга – Богдан”.
Виходить, Турянський таки повернувся. Пізно, але повернувся. І тепер справа за нами – просто взяти й прочитати.
FAQ
Ким був Осип Турянський?
Це український письменник, літературний критик, перекладач і педагог, доктор філософії. Найвідоміший як автор антивоєнної повісті-поеми “Поза межами болю”. Підписувався також псевдонімом Іван Думка.
Коли жив Осип Турянський?
Роки життя – 1880-1933. Народився 22 лютого 1880 року в селі Оглядів на Львівщині, помер 28 березня 1933 року у Львові. Прожив трохи більше ніж 53 роки.
Про що книга “Поза межами болю”?
Про сімох полонених різних націй, які під час Першої світової війни втікають від конвою й пробують вижити в засніжених албанських горах. Це автобіографія автора: голод, мороз, “танець смерті” й головне питання – чи можна лишитися людиною за межею людського болю.
Чи справді Турянський пережив те, що описав?
Так. Він сам був серед 60 тисяч полонених на “дорозі смерті”, з яких вижили близько 15 тисяч. Його, майже замерзлого, врятував лікар-українець Василь Романишин. Тому книга не вигадана – вона виросла з реального досвіду.
Якою мовою вперше вийшла “Поза межами болю”?
Спершу твір видали німецькою у Відні 1921 року. Саме це принесло Турянському європейське визнання. Тодішні критики цінували книгу дуже високо – вище за деякі знамениті антивоєнні романи Європи.
Чому про Турянського так мало знають?
За життя його творчість не набула широкої слави, а за радянських часів ім’я було небажаним. Могилу навіть загубили. Гідно поцінували письменника лише через пів століття після смерті, коли 1987 року відновили місце поховання.
Які ще твори написав Осип Турянський?
Крім головної повісті-поеми, це “Дума пралісу” (1922), роман “Син землі” (1933), збірка оповідань “Боротьба за великість” та комедія “Раби” (1927). А ще він перекладав Петефі, Гейне й Шекспіра.
Чому це ім’я варто пам’ятати?
Історія Турянського – це не просто дати в підручнику. Це історія про людину, яка мала всі підстави зламатися, а натомість написала гімн людяності. Він пройшов те, що більшість із нас не годна навіть уявити, і виніс звідти не ненависть, а віру. Пам’ятаєте його власні слова? Що в житті є сонце.
І от що вражає найбільше. Книга про голод, мороз і смерть насправді розповідає про протилежне – про світло, яке не гасне навіть у найтемнішу ніч. Про те, що межа між людиною і звіром проходить не десь у горах Албанії, а всередині кожного з нас. І що цю межу можна втримати навіть тоді, коли, здається, вже нічого не лишилося.
Осип Турянський заслужив, щоб його читали не з примусу, а з цікавості. Він писав чесно, без прикрас, “не вмів блудити словом” – так казали про нього сучасники. Тож якщо після цього тексту вам захотілося відкрити “Поза межами болю” – значить, письменник таки достукався.
Через сто років, через мовний бар’єр, через десятиліття забуття. Достукався. І це, мабуть, найкраще, що взагалі може статися з книгою та її автором.
