Павло Загребельний: письменник, який оживив тисячу років історії
Є автори, яких читаєш і забуваєш наступного дня. А є такі, чиї герої лишаються з тобою назавжди – Роксолана, князь Ярослав, Богдан Хмельницький. Ти закриваєш книжку, а вони й далі ходять десь у твоїй голові, живі й непокірні. За цими образами стоїть одна людина. Чоловік із полтавського села, який пройшов пекло війни й концтабору, а потім сів і написав цілу бібліотеку.
Якщо ви ніколи не тримали в руках його романів – вам є що надолужити. Бо це не просто письменник. Це людина, яка навчила кілька поколінь українців дивитися на власну історію інакше – не як на нудні дати з підручника, а як на живу драму з плоті й крові. Тож знайомтеся ближче.
Хто такий Павло Загребельний і чому його читають досі?
Народився він 25 серпня 1924 року в селі Солошине на Полтавщині. Село як село – тихе, бідне, здебільшого неписьменне. Сам письменник згадував, що читати вміли одиниці, і його мати теж була неписьменною. Та сталося диво: коли відкрили гуртки з ліквідації безграмотності, мати ходила туди й брала малого з собою. Тож у п’ять років хлопчик уже вільно читав – раніше, ніж багато хто з дорослих у тому селі.
А далі життя вдарило по-справжньому. Коли Павлові було шість, мати померла. З мачухою стосунки не склалися. Голод, самотність, недитяча відповідальність – усе це загартувало його рано.
| Що саме | Деталі |
|---|---|
| Повне ім’я | Загребельний Павло Архипович |
| Роки життя | 25 серпня 1924 – 3 лютого 2009 |
| Місце народження | Село Солошине, Полтавщина |
| Ким був | Письменник, журналіст, редактор, сценарист |
| Освіта | Дніпропетровський університет, філологія (1951) |
| Головний жанр | Історичний роман |
| Найвища відзнака | Герой України (2004) |
Уже з цієї таблички видно масштаб постаті. Але щоб зрозуміти цю людину по-справжньому, треба повернутися до найтяжчих її років.
Війна, полон і рядок, що народився з болю
Йому не виповнилося й сімнадцяти, як почалася Друга світова. У 1941 році він закінчив десятирічку – і майже одразу пішов добровольцем на фронт. Був курсантом Київського артилерійського училища. Зовсім хлопчисько, а вже на війні.
Далі – те, про що страшно навіть читати. Його двічі тяжко поранило. Після одного з поранень, у непритомному стані, він потрапив у полон до нацистів. І аж до лютого 1945 року поневірявся по концтаборах. Уявіть: підліток, який щойно вийшов зі школи, опиняється в найстрашнішому місці, яке лише могло вигадати ХХ століття.
Він вижив. І цей досвід не відпускав його все життя. Власне, саме з нього й народився письменник. Його перша велика річ – повість “Дума про невмирущого” (1957) – розповідає про подвиг молодого солдата, який гине в концтаборі. По суті, це його власна біографія, тільки з трагічним фіналом. Той, хто вцілів, писав про того, хто міг би не вціліти.
Ось як складалися його ранні роки, коротко:
- Раннє дитинство серед неписьменного села, але з книжкою в руках.
- Втрата матері в шість років і непрості стосунки з мачухою.
- Фронт добровольцем, ще підлітком.
- Два тяжких поранення й полон.
- Концтабори до самого кінця війни.
- І, зрештою, перо як спосіб пережити пережите.
Після звільнення він деякий час працював у радянській військовій місії в Західній Німеччині. А потім повернувся й сів за навчання. У 1951 році закінчив філологічний факультет Дніпропетровського університету. Ось звідки й почався справжній шлях.
Редактор, який ризикнув кар’єрою заради молодих
Перш ніж стати великим романістом, він півтора десятиліття віддав журналістиці. Починав літературним редактором дніпропетровської газети, а з 1954 року перебрався до Києва – працював у журналі “Вітчизна”, спершу консультантом, потім заступником головного редактора.
А на початку шістдесятих сталося те, що багато говорить про його характер. Він очолив газету “Літературна Україна” – і почав активно друкувати молодих авторів. Тих самих, чиї імена сьогодні знає кожен школяр: Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Дмитро Павличко. Ціле покоління шістдесятників.
Для тих часів це був справжній ризик. І він за нього поплатився – втратив посаду, мав проблеми з друком власних творів. Але хіба це його спинило? Ані трохи.
Тут криється цікавий парадокс усього його життя. У 1960 році він вступив до компартії, обіймав високі посади, аж до першого секретаря правління Спілки письменників України. Здавалося б, свій для влади чоловік. Та насправді в ЦК його вважали одним із найнепередбачуваніших авторів – за прямоту й гострий язик. Він умів ходити по краю: бути всередині системи й водночас робити те, що вважав за потрібне.
Які посади обіймав Павло Загребельний?
Щоб ви розуміли масштаб його впливу на літературне життя країни, ось перелік того, чим він керував:
- Заступник голови правління Спілки письменників України (1964-1973).
- Секретар правління СПУ (1973-1979).
- Перший секретар правління Спілки письменників України (1979-1986).
- Депутат Верховної Ради УРСР 9-го скликання (1975-1980).
- Депутат Верховної Ради СРСР 10-11 скликань (1979-1989).
Погодьтеся, для сина неписьменної селянки з Полтавщини це запаморочлива висота. Але найголовніше він робив не в кабінетах, а за письмовим столом.
Тисяча років у романах: від Київської Русі до козацтва
Ось ми й дійшли до головного. До того, заради чого його ім’я взагалі варто пам’ятати. Історичні романи – це його корона, його вершина, його безсмертя.
Усе почалося з роману “Диво” (1968), над яким він працював цілих шість років. Ця книга відкрила цілий цикл про часи Київської Русі. У ній минуле й сучасність химерно переплітаються, а в центрі – Софія Київська, храм, що пережив століття. Далі цей києворуський цикл поповнили “Первоміст” (1972), “Смерть у Києві” (1973) та “Євпраксія” (1975).
А потім він узявся за козацьку добу – і тут з’явилися дві його найгучніші книги.
- Перша – “Роксолана” (1980). Роман про Настю Лісовську, доньку священника з Рогатина, яку продали в рабство, а вона стала улюбленою дружиною султана Сулеймана Пишного й фактично однією з наймогутніших жінок свого часу. Цю книгу він писав в Ірпені. І саме вона зробила його по-справжньому народним автором – “Роксолану” читали й перечитували мільйони. Історія про українку, яка з невільниці піднялася до вершини влади наймогутнішої імперії тодішнього світу, зачепила читачів за живе. У ній є все: любов, зрада, інтриги, боротьба за виживання й нескорений дух.
- Друга – “Я, Богдан” (1983). Тут він поставив собі зухвале завдання: показати Богдана Хмельницького не як бронзовий пам’ятник, а як живу людину – суперечливу, пристрасну, з сумнівами й помилками. Гетьман розповідає про себе сам, від першої особи. Сміливий хід, який мало кому вдавався.
| Рік | Роман | Про що |
|---|---|---|
| 1957 | Дума про невмирущого | Війна й концтабір, дебютна повість |
| 1959 | Європа 45 | Перший роман |
| 1968 | Диво | Софія Київська, старт руського циклу |
| 1972 | Первоміст | Міст через Дніпро за часів Русі |
| 1975 | Євпраксія | Доля княжни Євпраксії Всеволодівни |
| 1980 | Роксолана | Українка на султанському троні |
| 1983 | Я, Богдан | Хмельницький від першої особи |
| 1994 | Тисячолітній Миколай | Панорама української історії |
Але не думайте, що він писав лише про давнину. У його доробку – і сучасні романи: “Спека”, “День для прийдешнього”, трилогія “З погляду вічності”, “Переходимо до любові”, “Південний комфорт”. За багатотомний роман “Розгін” він здобув Державну премію СРСР. Загалом з-під його пера вийшло близько сорока романів, а перекладено їх на 23 мови світу. Цифри, від яких паморочиться в голові.
Чому книги Павла Загребельного не старіють?
У чому ж секрет? Чому їх читають і сьогодні, коли на полицях повно свіжих новинок?
Річ у тім, що він писав про минуле так, ніби воно відбувається просто зараз. Історія в нього – це не дати й імена, а живі люди зі своїми пристрастями, страхами й вибором. У центрі завжди характер – сильний, суперечливий, часом самотній, який бореться за свободу, кохання чи право лишатися собою.
Ось що робить його прозу особливою:
- Він поєднував масштабну оповідь із тонким психологізмом.
- Ретельно досліджував епоху, про яку писав, – до дрібниць.
- Умів показати правителя як звичайну людину зі слабкостями.
- Ставив у центр не подію, а долю конкретної особи.
- Порушував вічні теми: влада, свобода, гідність, пам’ять.
Саме тому його книги захоплюють не лише історичним тлом, а й героями, яких важко забути. Прочитавши “Роксолану”, ви навряд чи скоро її з голови викинете. Перевірено багатьма поколіннями.
Як народжувалися його книги?
Тут варто окремо сказати про те, як він працював. Бо історичний роман – це вам не фантазія на вільну тему. Тут одна помилка, один неточний деталь – і знавці одразу помітять фальш.
Він це чудово розумів. Тому перш ніж сісти за роман, ретельно вивчав епоху, про яку писав. Занурювався в документи, деталі побуту, звичаї, мову часу. Над “Дивом” працював шість років – і це не випадковість, а метод. Він не поспішав. Хотів, щоб читач повірив: так, саме так воно й було, саме так думали й говорили люди тисячу років тому.
І водночас він не перетворював романи на сухі лекції з історії. Це, мабуть, найважче – знати гору фактів, але подати їх так, щоб читач не нудьгував, а ковтав сторінку за сторінкою. У нього виходило. Факт ставав тлом, а на першому плані завжди билося живе людське серце.
Ще одна деталь. Він писав про владу так, як міг писати лише той, хто сам побував у її коридорах. Він знав ізсередини, як влаштовані верхи, як там ведеться боротьба, які спокуси чигають на людину нагорі. Тому його князі, гетьмани й султани такі переконливі – за ними стоїть не лише архівна робота, а й особистий досвід людини, що сама сиділа у високих кабінетах. Ось вам і несподівана користь із партійної кар’єри.
Людина за письмовим столом
А яким він був у житті? Не пам’ятником, а живою людиною – і це важливо.
Попри війну й ранні втрати, він знайшов своє щастя. Його дружина Елла – це, за його ж словами, кохання з першого погляду й на все життя. Була в нього й донька Марина. І хоч письменницька праця забирала майже весь час, він лишався сім’янином. Одного разу занотував у щоденнику звичайнісіньку буденність: з’їздив за покупками, почистив іржу на крані, навчив плавати доньку, приготував обід. Ось вам і класик – між рядками роману й іржавим краном.
До речі, про щоденники. Він усе життя ретельно занотовував важливі моменти. А під кінець життя видав книгу роздумів “Думки нарозхрист: 1974-2003” – це стала його остання прижиттєва книжка, така собі сповідь мудрої людини наприкінці шляху.
Держава свій борг перед ним віддала. У 1974 році він отримав Шевченківську премію за романи “Первоміст” і “Смерть у Києві”. А у 2004 році його відзначили найвищим званням – Героя України. Були в нього й численні ордени радянської доби. Заслужена шана для того, хто віддав літературі понад сорок років.
Помер письменник 3 лютого 2009 року в Києві, на 84-му році життя, так і не оговтавшись після тяжкої хвороби. Похований на Байковому кладовищі – там, де спочивають багато славних синів і дочок України.
FAQ
Хто такий Павло Загребельний простими словами?
Це один із найвідоміших українських письменників ХХ століття, майстер історичного роману. Автор “Роксолани”, “Дива”, “Я, Богдан”. Жив у 1924-2009 роках, був Героєм України й лауреатом Шевченківської премії.
Коли і де він народився?
25 серпня 1924 року в селі Солошине на Полтавщині. Ріс у бідному неписьменному селі, але завдяки матері навчився читати вже в п’ять років.
Яка його найвідоміша книга?
Найпопулярніша – роман “Роксолана” про українку Настю Лісовську, яка стала дружиною султана Сулеймана. Також дуже відомі “Диво” про Софію Київську та “Я, Богдан” про Хмельницького.
Чи правда, що він був у концтаборі?
Так. Під час Другої світової він був двічі тяжко поранений, потрапив у полон і до лютого 1945 року перебував у нацистських концтаборах. Цей досвід ліг в основу його дебютної повісті “Дума про невмирущого”.
Скільки книг він написав?
За життя Павло Загребельний створив близько сорока романів, а також повісті, оповідання, п’єси й сценарії. Його твори переклали на 23 мови світу.
Які нагороди він мав?
Серед головних – Шевченківська премія (1974), Державна премія СРСР за роман “Розгін” і звання Героя України (2004). Був також нагороджений низкою орденів.
Коли він помер?
Письменник помер 3 лютого 2009 року в Києві у віці 84 років після тривалої хвороби. Похований на Байковому кладовищі.
Чому цей полтавський велет вартий вашої книжкової полиці?
Отож, зберемо все докупи. Перед нами історія хлопчика з бідного села, який навчився читати раніше за власну матір. Підлітка, що пройшов фронт і концтабір. Редактора, який ризикнув кар’єрою заради молодих талантів. І, зрештою, письменника, який подарував нам цілу галерею незабутніх героїв.
Він міг би озлобитися після всього пережитого. Міг би писати сіру прозу на замовлення й тихенько дожити віку з нагородами. Натомість він робив інше – повертав українцям їхню історію, живу й гарячу. Показував, що наше минуле – це не пил архівів, а драма, гідна найкращих світових романів. І робив це так майстерно, що його книги досі не припадають пилом на полицях.
Що з цього варто винести особисто вам? Мабуть, просту думку: почніть із однієї його книги. Візьміть “Роксолану”, якщо любите сильні жіночі характери й придворні інтриги. Або “Диво”, якщо тягне до загадок давнини. Прочитайте – і ви зрозумієте, чому кілька поколінь читачів так люблять цього автора.
Бо велика література не старіє. А він писав саме таку. І поки хтось розгортає його роман, той полтавський хлопчик, який колись навчився читати в п’ять років, живе далі – у кожному своєму герої. У Роксолані, що не скорилася долі. У Богданові, що ніс на плечах цілий народ.
У безіменних мостищанах, які стерегли перший міст через Дніпро. Усі вони – його діти. І всі вони чекають на нового читача. Можливо, саме на вас.
