Володимир Дрозд: письменник, який вигадав ціле село – і зробив його цілим світом
Є письменники, які описують реальні міста. А є ті, хто вигадує власні краї – і ці вигадані місця стають реальнішими за справжні. Американець Вільям Фолкнер вигадав округ Йокнапатофу. А український прозаїк Володимир Дрозд створив своє село – Пакуль. Загублений серед поліських лісів і боліт клаптик землі, якого немає на жодній карті, але який вміщує цілий всесвіт.
Дослідники так і називають цей художній простір – “поліська Йокнапатофа”. Бо в маленькому Пакулі, як у краплі води, віддзеркалюється весь великий світ: людські пристрасті, історія, магія, добро і зло. Дрозд повертався до цього села знову і знову, книга за книгою, ніби заклинав його до життя. Тож вирушмо в подорож у цей химерний світ – і дорогою познайомимося з людиною, яка його створила.
Провідник: хто нас веде
Перш ніж заходити в зачарований ліс, треба познайомитися з провідником. Хто ж він, творець Пакуля?
Володимир Григорович Дрозд народився 25 серпня 1939 року в селі Петрушин на Чернігівщині, у звичайній хліборобській родині колгоспників. І з самого початку його життя було позначене втратами, як то часто буває з великими митцями. Невдовзі після народження сина батька забрали на фронт – почалася війна. Мати тяжко бідувала сама з трьома дітьми. А коли Володимиру було лише вісім років, він утратив і матір.
Уявіть це раннє сирітство. Поліське село, повоєнні злидні, дитина без батьків. Здавалося б, така доля мала зламати або принаймні озлобити. Але сталося інакше – вона зробила з хлопця чутливого спостерігача, який всотував у себе кожен образ, кожну легенду, кожен голос свого краю. Те поліське дитинство, з його лісами, болотами, казками й забобонами, стане згодом невичерпним джерелом його творчості.
Психологи кажуть, що рання втрата загострює внутрішній зір: дитина, яка передчасно зіткнулася з горем, починає бачити світ глибше, ніж її однолітки. Схоже, саме це сталося з Дроздом. Позбавлений батьківського тепла, він шукав опори в іншому – у природі, у слові, у казковому світі поліських переказів. Ліс і болото стали йому і домівкою, і бібліотекою, і церквою водночас. Пізніше, ставши письменником, він поверне цьому світові борг сповна – оспіває його, обезсмертить, зробить героєм своїх книг. Утрата на початку обернулася невичерпним творчим багатством наприкінці.
Він сам чудово усвідомлював, звідки походить. Його власна життєва історія – “син колгоспника з глухого поліського села”, який після школи став журналістом, закінчив університет і доріс до відомого столичного письменника – увійшла в його книжки як наскрізний мотив, стійкий архетип. Дрозд усе життя писав, по суті, і про себе теж.
Перший поріг: несподівано ранній тріумф
Кожна подорож починається з першого кроку. І перший літературний крок Дрозда виявився напрочуд упевненим.
Одразу після школи, зовсім юним, він пішов працювати журналістом у районну газету. Потім, у 1961-1962 роках, працював у обласній молодіжній газеті “Комсомолець Чернігівщини”. І саме тоді почав писати власну прозу – оповідання й новели на гострі, соціально-правдиві теми, приправлені філософськими роздумами й навіть елементами фантастики.
А далі стався злет, про який більшість авторів може лише мріяти. 1962 року, коли Дрозду було всього двадцять три, вийшла його перша книжка прози – “Люблю сині зорі”. І реакція була миттєвою: критика схвально зустріла молодого автора, а Спілка письменників України одразу прийняла його до своїх лав. Уявіть – двадцятитрирічний хлопець із чернігівської провінції одразу стає повноправним членом письменницької спілки. Це рідкісний, майже казковий старт.
Згодом, 1968 року, він закінчив факультет журналістики Київського університету й перебрався до столиці. Працював у республіканських газетах “Молодь України”, “Літературна Україна”, у видавництві “Радянський письменник”. Провінційний хлопець упевнено завойовував Київ.
Ця журналістська праця, до речі, дала йому неоціненне – школу спостереження за реальним життям. Репортер щодня стикається з десятками людських історій, доль, характерів, учиться помічати деталь, чути живу мову. Дрозд увібрав цей досвід і згодом переплавив його у свою прозу. Тому навіть у найхимерніших його творах, серед чортовиння й магії, люди залишаються живими, впізнаваними, справжніми. Магія в нього ніколи не заступає людину – вона лише допомагає розгледіти її глибше.
Головна брама: що таке химерна проза
А тепер – найважливіше. Щоб увійти у світ Дрозда, треба відчинити головну браму, яка називається химерна проза. Без розуміння цього поняття Пакуля не збагнути.
Химерна проза – це особливий напрям в українській літературі 1970-х років, український варіант тодішнього світового захоплення міфологізмом. Її суть – у сміливому поєднанні реального й фантастичного, буденного й казкового. У таких творах звичайне сільське життя раптом переплітається з чортовинням, легендами, магією, а межа між дійсністю та вигадкою свідомо розмивається.
Дрозд став одним із головних майстрів цього напряму. І його химерність не була штучною, натягнутою – вона органічно виростала з рідного ґрунту.
Ось звідки він черпав свою магію:
- з української національної традиції “химерії” та демонології;
- з творчості Гоголя, вплив якого він сам визнавав;
- з “Лісової пісні” Лесі Українки, з її світом лісових духів;
- з фольклору – казок, легенд, переказів, бувальщин;
- з уламків слов’янської міфології, що досі живуть у поліських лісах і болотах.
Саме тому його проза така переконлива. Він не вигадував магію з голови – він діставав її з самої землі свого дитинства, де в чортовиння вірили цілком серйозно.
Варто пояснити, чому цей напрям розквітнув саме в 1970-х. То була доба “застою”, коли офіційна література задихалася від казенного реалізму, від обов’язкових виробничих романів і бадьорих оповідань про передовиків. Химерна проза стала ковтком свіжого повітря, способом утекти від сірої регламентованості в барвистий світ фантазії й народної уяви. Формально влада не могла до неї причепитися – адже це “фольклор”, “казка”, “традиція”. А насправді химерність давала письменникам простір для сміливих думок, для іронії, для філософських узагальнень.
Дрозд скористався цим простором сповна, перетворивши поліську магію на інструмент справжньої, глибокої літератури.
Найвідоміший мешканець: білий кінь Шептало
У будь-якому чарівному світі є персонаж, якого запам’ятовуєш назавжди. У Дрозда таким став білий кінь на ім’я Шептало – герой його найзнаменитішого оповідання, яке сьогодні вивчають у школі.
На перший погляд, це історія про коня. Але насправді – глибока притча про людину в суспільстві. Білий кінь Шептало не такий, як усі. Він гордий, він відчуває свою окремішність, свою винятковість, він мріє про волю й не хоче зливатися з сірою кінською масою. Та поступово життя, робота, обставини ламають його, і він скоряється, стає таким, як усі.
У чому ж непроминальна цінність цього твору? Дослідники влучно кажуть: воно понад часами й ідеологіями. Бо проблема, яку порушив Дрозд, вічна: суспільство завжди насторожено, а то й вороже ставиться до тих, хто вирізняється, хто бунтує, хто обстоює свою окремішність. Написане за радянських часів, коли всіх зрівнювали під одну гребінку, це оповідання й сьогодні болюче актуальне. Кожен, хто колись почувався “не таким”, упізнає в Шепталі себе.
Цікаво, що Дрозд, подібно до поета Миколи Вінграновського, любив олюднювати у своїх творах тварин – і свійських, і диких. Через звірів він говорив про людей, і це давало йому особливу художню свободу.
У цьому прийомі – прихована мудрість. Розповідаючи про коня, письменник міг сказати те, чого не наважився б сказати прямо про людину в підцензурні часи. Байка, притча, історія про тварину завжди були способом обійти заборони, провести гостру думку в безпечній, ніби нешкідливій обгортці. Кінь Шептало, що прагне волі й не хоче бути “як усі”, – це прозорий образ людини, яка задихається в тоталітарному суспільстві, де індивідуальність небезпечна.
Радянська цензура таких натяків часто не вловлювала, а читач – упізнавав миттєво. У цьому й полягала майстерність Дрозда: говорити про заборонене вустами білого коня.
| Знаковий твір | Що це |
|---|---|
| “Люблю сині зорі” (1962) | дебютна збірка новел |
| “Ирій” (1974) | химерна повість, одна з вершин напряму |
| “Білий кінь Шептало” | оповідання-притча, шкільна класика |
| “Спектакль” (1985) | роман про роздвоєння письменника |
| “Листя землі” | роман-епопея, Шевченківська премія |
Мандрівка глибшає: повісті, романи, цілий світ
Що далі заходиш у світ Дрозда, то більше розумієш його масштаб. Він не був автором однієї книжки – його творчий доробок вагомий і щедрий: понад двадцять книг повістей та оповідань, багато з яких переклали російською, польською та іншими європейськими мовами.
Розпочавши як новеліст, він поступово утвердився і як майстер великої форми – повісті й роману. З химерною прозою пов’язані його повісті “Ирій”, “Замглай”, “Балада про Сластьона”, “Самотній вовк”, новели “Сонце”, “Три чарівні перлини” і той самий “Білий кінь Шептало”.
А поряд він писав і зовсім інші речі – романи-біографії “Ритми життя”, “Дорога до матері”, “Добра вість”, повісті “Так було, так буде”, “Новосілля”, “Інна Сіверська, суддя”, “Вовкулака”.
І майже всі ці твори так чи інакше поверталися до Пакуля – того самого вигаданого поліського села, яке стало центром його художнього всесвіту. Дрозд зображував, повторював, доосмислював цей малий світ знову і знову, і щоразу відкривав у ньому нові глибини. Маленьке село виявлялося невичерпним, бо в ньому вміщувалося все людське життя.
Ця ідея – знайти цілий світ в одній точці – взагалі одна з найпотужніших у літературі. Фолкнерова Йокнапатофа, Маркесове Макондо, Дроздів Пакуль – усе це вигадані місця, які стали більшими за реальні, бо вмістили в себе універсальні людські істини.
Письменникові не потрібно об’їхати весь світ, щоб про нього розповісти, – досить по-справжньому глибоко пізнати один клаптик землі, і крізь нього відкриється вся повнота буття. Дрозд знав свій Пакуль до останньої стежини, до кожного характеру, до найдрібнішого повір’я. І саме тому його маленьке село заговорило голосом великої літератури, зрозумілим читачам у різних країнах.
Дзеркальна зала: письменник про письменника
У кожному чарівному замку є зала дзеркал, де людина зустрічає саму себе. У світі Дрозда така зала – це його роман “Спектакль” (1985), твір напрочуд відвертий і особистий.
Головний герой роману – письменник Ярослав Петруня, роздвоєний на дві половини. З одного боку – “чиновник від літератури”, пристосуванець. З іншого – справді талановитий літератор, який через брак характеру, егоїзм і життєві обставини так і не зміг повністю себе реалізувати. У цьому болісному самоаналізі виразно прочитується проблема роздвоєння творчої свідомості самого автора.
Це сміливий крок – так відверто зазирнути у власну душу, показати внутрішній конфлікт митця, який живе в несвободі. Адже кожен талановитий автор радянської доби мусив якось балансувати між чесністю й виживанням, між покликанням і компромісом. Дрозд не побоявся винести цю драму на сторінки, зробити її предметом художнього дослідження. У “Спектаклі” він тримає дзеркало перед самим собою – і перед цілим поколінням.
Дружина письменника, відома поетеса Ірина Жиленко, лишила про нього зворушливий спогад. Вона писала, що Дрозд був буквально запрограмований Богом на писання книг, що він весь, із головою, у літературі. І додавала пронизливу деталь: день, коли Дрозд не пише, – це день, викреслений із його життя. За цими словами – уся суть його натури: людина, для якої творчість була не професією, а самим диханням.
Вершина: “Листя землі”
Будь-яка подорож має кульмінацію. У творчості Дрозда нею став роман-епопея “Листя землі” – його головна книга, справа життя.
Це масштабне, монументальне полотно, пронизане густою міфологічністю, тільки вже не стільки казковою, скільки філософською. Тут Дрозд піднявся на новий рівень, осмислюючи долю свого народу, його історію, його землю крізь призму все того ж поліського світу. Роман став підсумком багаторічних роздумів письменника про людину, час і вічність.
За “Листя землі” 1992 року Володимиру Дрозду присудили Державну премію України імені Тараса Шевченка – найвищу літературну нагороду. Це було визнання не лише окремої книги, а й усього його шляху, усього створеного ним художнього світу.
| Відзнака | Рік |
|---|---|
| Премія імені О. Головка за “Землю під копитами” | 1981 |
| Орден “Знак пошани” | 1989 |
| Премія Фундації Антоновичів (США) | 1992 |
| Шевченківська премія за “Листя землі” | 1992 |
| Орден князя Ярослава Мудрого V ступеня | 1999 |
| Премія імені Гоголя “Тріумф” (посмертно) | 2017 |
Були в нього й інші пізні книги, зокрема іронічний, самоаналітичний “Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок” – про непрості часи, коли література раптом опинилася сам на сам із ринком.
Повернення: що ми виносимо зі світу Дрозда
Кожна подорож колись закінчується, і мандрівник повертається додому, несучи з собою те, що побачив. Що ж ми виносимо зі світу Володимира Дрозда?
Він займав помітне місце й у літературному житті: очолював “Літературну скарбницю” та Київське відділення Спілки письменників, був заступником голови Національної спілки письменників України, а наприкінці життя, з 1999 по 2003 рік, президентом благодійного фонду “Девич-гора”.
Помер Володимир Дрозд 23 жовтня 2003 року в Києві. А 2017-го його творчість відзначили ще й посмертно – Міжнародною премією імені Гоголя “Тріумф”, що особливо символічно, зважаючи на його любов до Гоголя.
То чим же він важливий, цей чаклун із Петрушина? Насамперед тим, що довів: українська література може бути не лише реалістичною й серйозною, а й химерною, магічною, грайливою, філософською водночас. Він розсунув межі можливого, показав, що в глухому поліському селі ховається не менше сенсів, ніж у великих містах світу.
А ще його книги вчать чогось дуже важливого про людину. Історія білого коня Шептала нагадує кожному: не давай зламати свою окремішність, не розчиняйся в сірій масі, бережи те, що робить тебе собою. І поки хтось відкриває оповідання про гордого білого коня чи заходить у зачароване село Пакуль, магія Дрозда діє знову. Чесно кажучи, саме такі письменники й роблять літературу справжнім чаклунством – вони створюють світи, у яких ми впізнаємо самих себе.
