Володимир Лис: журналіст із Волині, який навчився писати так, ніби підслухав саме життя
Уявіть чоловіка, який пише роман від імені жінки – про її кохання, її втрати, її потаємні думки. Сам він потім зізнається: писати чоловікові від імені жінки – це, звісно, нахабство. Але береться. І виходить так переконливо, що читачки впізнають у героїні себе.
А тепер додайте до цього ще одну деталь: цей самий чоловік уміє передбачати погоду. По-справжньому, як народний синоптик, чиї прогнози збуваються. Поєднання дивне, майже казкове – але саме так виглядає портрет Володимира Лиса, письменника з Волині, чиє “Століття Якова” стало бестселером і перетворилося на телесеріал. Драматург, романіст, журналіст і синоптик в одній особі – погодьтеся, така суміш трапляється нечасто. Тож ось історія людини, яка десятиліттями працювала в районних газетах, а потім раптом стала одним із найулюбленіших сучасних українських прозаїків.
Хлопчик із поліського хутора
Народився він 26 жовтня 1950 року на хуторі поблизу села Згорани, що на Волині, у Любомльському районі. Це справжнє Полісся – край лісів, боліт, тихих сіл, де життя тече за своїм особливим ритмом, мало пов’язаним із гамором великих міст. І цей край згодом стане головним героєм його книжок, не менш важливим, ніж люди.
Поліське дитинство дало письменникові те, чого не купиш і не вивчиш, – глибоке, органічне знання народної душі. Він змалку чув живу говірку, бачив, як люди працюють, страждають, кохають, вірять у прикмети. Усотував побут, звичаї, забобони, спосіб мислення селянина. Пізніше це стане фундаментом його прози: критики недарма назвуть Лиса народним письменником, бо він пише не про народ збоку, а зсередини нього.
Хутір поблизу села – це взагалі особлива стартова точка. Тут людина зростає в тісному зв’язку з природою, з землею, з циклами пір року. Мабуть, звідси й той його дивовижний дар відчувати погоду, який згодом здивує багатьох.
Варто розуміти й ширший контекст цього краю. Волинське Полісся – земля, де історія залишила глибокі шрами. Тут проходили фронти світових воєн, змінювалися держави й кордони, а звичайні люди роками жили між молотом і ковадлом великих подій, які самі не обирали. Дитина, що зростала в такому місці невдовзі після Другої світової, всотувала не лише казки й прикмети, а й важку пам’ять села – про втрати, страх, виживання. Згодом ця пам’ять оживе в його романах, де маленька людина завжди опиняється в жорнах великої історії.
Дорога в журналістику
Здобувати освіту Лис поїхав до Львова. 1977 року він закінчив факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка – тобто фах обрав словесний, пов’язаний зі щоденною роботою з текстом. Львів для поліського хлопця був цілим світом – велике місто з давньою культурною традицією, зовсім інший темп і масштаб життя, ніж рідне село.
Далі почалося довге життя газетяра. Він служив у війську, а потім працював журналістом у районних газетах кількох областей – Волині, Хмельниччини, Херсонщини, Рівненщини. Був у волинській молодіжній пресі, завідував літературною частиною Рівненського музично-драматичного театру, згодом став редактором відділу державного будівництва в газеті “Волинь”.
Погодьтеся, це не гламурна біографія столичного літератора. Це шлях трудівника пера, який роками їздить по селах, бере інтерв’ю, пише про будні, слухає сотні людських історій. І саме ця школа виявилася безцінною. Районна газета навчила його головного – уміння чути реальну людину й переказувати її долю так, щоб читач повірив.
Тут є важлива закономірність, яку варто підкреслити. Багато великих прозаїків вийшли саме з журналістики, бо газета – це щоденна практика уважності до фактів, до деталей, до чужого життя. Репортер не має права вигадувати, він мусить іти від правди, від конкретного. Лис пройшов цю школу сповна й переніс її звичку в художню прозу: навіть найдраматичніші його сюжети зазвичай мають реальне зерно, почуту чи побачену історію. Через це його книжки й справляють враження документальної достовірності, навіть коли йдеться про давні часи.
Володимир Лис і театр: несподіваний дебют
Ось цікавий факт, який мало хто знає. У велику літературу Лис зайшов не як прозаїк, а як драматург.
Спочатку були п’єси. П’ять його драматичних творів поставили в різних театрах України, а також на українському радіо. Робота завлітом у Рівненському театрі тут не випадкова – сцена була йому близька, він розумів її закони, умів будувати діалог і драматичну напругу.
Як прозаїк він заявив про себе пізніше, 1985 року. А першим вагомим успіхом стала повість “Там за порогом” (1989), яку відзначили першою премією на республіканському конкурсі на найкращий твір про молодь. Тобто визнання прийшло ще за радянських часів, хоч справжня слава чекала на нього значно пізніше – уже в незалежній Україні, майже через двадцять років.
Цікаво, що довгий час Лис узагалі тримався осторонь письменницьких організацій – був сам собі майстер, поза офіційними структурами. Членом Національної спілки письменників України він став аж 2004 року. Ніби спершу мусив накопичити досвід, дозріти, а вже потім вийти до широкого читача на повну силу.
Ця відстороненість, до речі, багато що дала його прозі. Не належачи до жодних груп і течій, він не мусив підлаштовуватися під літературну моду чи чужі смаки. Писав те, що вважав за потрібне, так, як умів і хотів. Через це його голос звучить незалежно й самобутньо: у ньому немає книжкової вторинності, немає бажання сподобатися критиці. Є лише історія й людина в її центрі. Мабуть, саме тому масовий читач так легко його прийняв – він відчув цю щирість і незалежність.
“Століття Якова”: роман, який змінив усе
А тепер про книжку, яка зробила його ім’я по-справжньому відомим.
“Століття Якова” – це історія поліського селянина на ім’я Яків Мех, розказана крізь призму цілого XX століття. І тут ховається геніальний, хоч і простий задум: за свій довгий вік, майже сто років, старий Яків пережив п’ять різних держав. Російську імперію, УНР, Польщу, гітлерівську Німеччину, сталінський СРСР. Одна людина, одне поліське життя – і крізь нього прокочуються всі катастрофи століття.
Сюжет побудовано зворушливо. До старого Якова на короткий час, наче метелик, залітає юна дівчина-приблуда. Вона питає його про просту річ – чи любив він колись. І це питання відмикає пам’ять: із глибини випливає давнє кохання, біль утрати, круговерть воєн і режимів, родинні радощі й горе, гріхи й каяття. Уся епоха, згорнута в спогади однієї людини.
| Факт про “Століття Якова” | Деталі |
|---|---|
| Головний герой | поліський селянин Яків Мех |
| Часовий охват | майже все XX століття, п’ять держав |
| Конкурсна відзнака | Гранд-коронація “Коронації слова” (2010) |
| Місце у премії ВВС | п’ятірка фіналістів “Книги року Бі-Бі-Сі” 2010 |
| Екранізація | історичний мінісеріал (2016) |
Роман здобув головну нагороду “Коронації слова” – Гранд-коронацію 2010 року. Увійшов до п’ятірки фіналістів “Книги року Бі-Бі-Сі”. А 2016 року за ним зняли історичний мінісеріал, після чого тиражі книжки зросли ще більше. Це той рідкісний випадок, коли серйозна література стала масово популярною, не втративши глибини.
Чому цей роман так зачепив читачів? Здається, річ у самому масштабі задуму, вписаному в камерну історію. Кожен українець, читаючи про Якова, мимоволі згадує власних дідів і прадідів, які так само пережили зміну кількох держав, не рушивши з рідного села. Історія тут не підручникова, з датами й полководцями, а особиста, тілесна, прожита. Через одну долю Лис показав те, що переживали мільйони, – і зробив це без пафосу, простою, теплою мовою. Саме тому роман читається не як історичний твір, а як розповідь про рідну людину.
Володимир Лис і жіночі долі: чоловік, який пише жіночим голосом
Окрема, дуже характерна лінія його творчості – романи, побудовані навколо жіночих образів. І тут він робить те, на що наважується не кожен автор-чоловік: пише від імені жінки, зсередини її переживань.
Найяскравіший приклад – роман “Соло для Соломії” (2013), який часто називають сімейною сагою. Сам письменник розповідав, що в основу лягла реальна історія, яку йому колись переповіла одна жінка, а він свого часу описав її в газетній рубриці “Невигадані історії”. Тобто знову та сама журналістська школа: почута доля перетворюється на художній твір.
Лис не приховував, що братися чоловікові за жіночий внутрішній світ – сміливість на межі з нахабством. Але результат говорить сам за себе: читачі приймали цих героїнь як живих. Довкола жінок побудовані й інші його книжки, зокрема “Країна гіркої ніжності” (2015). Здається, письменника особливо вабило те, як жінка витримує тягар долі – часто мовчазно, стійко, не здаючись там, де багато хто зламався б.
Що робить його жіночі образи такими переконливими? Кілька речей:
- він спирається на реальні історії, а не на вигадані схеми.
- у нього гостре вухо на живу народну мову, якою говорять його героїні.
- він не боїться показувати суперечливість, слабкість і силу водночас.
- поліський побут і природа стають природним тлом жіночих доль.
- у центрі завжди почуття, а не сюжетна механіка.
Плідний майстер: десятки книжок різних жанрів
Лис пише багато й у різних регістрах. Він багаторазовий лауреат міжнародного конкурсу “Коронація слова” – його відзначали у 2000, 2001, 2003, 2008 і 2010 роках. Він володар Гранд-коронації, а 2016 року отримав звання “Золотий письменник України”.
Серед його романів – “Айстри на зрубі”, “Романа”, “Маска”, “Острів Сильвестра”, “Графиня”, “І прибуде суддя”, “Продавець долі”, “Камінь посеред саду” та багато інших. Він працює з різними часовими пластами, поєднує епохи, будує складні композиції. Роман-триптих “Вифлеєм”, наприклад, охоплює діапазон від біблійних часів і перших років нової ери до подій Другої світової та кінця XX століття.
| Твір | Рік | Особливість |
|---|---|---|
| “Там за порогом” | 1989 | рання відзначена повість |
| “Айстри на зрубі” | 1991 | ранній роман |
| “Романа” | 2001 | роман-призер конкурсів |
| “Століття Якова” | 2010 | головний бестселер, екранізований |
| “Соло для Соломії” | 2013 | сімейна сага з жіночим голосом |
| “Країна гіркої ніжності” | 2015 | роман про жіночу долю |
Не забуваймо й про дитячий напрям: він написав книжку із серії про життя видатних дітей – від Сократа й Данила Галицького до Фернандо Магеллана, Ісаака Ньютона й сестер Бронте. Тобто вмів говорити й з наймолодшою аудиторією.
Така жанрова широта – від масштабного історичного роману до дитячої книжки, від п’єси до сімейної саги – свідчить про справжню професійну гнучкість. Лис не замкнувся в одній вдалій формулі, хоч “Століття Якова” цілком дозволяло б до кінця життя писати “те саме, тільки інакше”. Натомість він пробував нове, брався за різні епохи, різних героїв, різні способи оповіді. Ця невгамовність тримає його прозу живою й не дає їй перетворитися на самоповтор.
Народний синоптик: письменник, який читає небо
А ось грань, яка робить його постать особливо колоритною. Володимира Лиса знають не лише як письменника, а і як народного синоптика – людину, яка вміє передбачати погоду за прикметами, спостереженнями, за самим відчуттям природи.
Ці вміння він виклав у книжці “Таємна кухня погоди” (2008). І це не жарт: його прогнози неодноразово справджувалися, за що він і здобув репутацію справжнього провісника.
Подумайте, як гарно це римується з усім іншим. Людина, яка виросла на поліському хуторі в тісному зв’язку з природою, зберегла те давнє селянське знання, яке в містах давно втрачене. І так само уважно, як він читає небо й прикмети, він читає людські душі у своїх романах. Це той самий дар спостережливості, просто спрямований у різні боки.
У цьому, власне, і криється розгадка його письменницького феномену. Синоптик за прикметами вміє з дрібниць – за поведінкою птахів, за кольором заходу сонця, за напрямком вітру – прочитати те, що станеться завтра. Прозаїк робить те саме з людьми: за дрібним жестом, за випадковим словом, за виразом обличчя він угадує цілу долю. Обидва вміння живляться з одного джерела – уважного, терплячого спостереження за світом. Тому не дивно, що в одній людині вони поєдналися так органічно.
Родина, що творить разом
Є в біографії Лиса ще одна тепла деталь. Його дружина – Надія Гуменюк, відома українська поетеса, прозаїкиня й журналістка, лауреатка премії імені Агатангела Кримського, а також переможниця “Коронації слова” 2015 року за роман “Вересові меди”.
Тобто в одній родині – двоє помітних сучасних письменників. Уявіть цей дім: двоє людей, що живуть словом, обоє мають літературні нагороди, обоє знають ціну кожному написаному рядку. Волинь, схоже, дала українській літературі не просто автора, а цілу творчу пару.
Можна тільки уявляти, які розмови точаться за таким столом – про сюжети, про героїв, про влучне слово. Коли обоє в родині пишуть, дім перетворюється на постійну літературну майстерню, де перший читач завжди поруч. Для письменника це і випробування, і величезна підтримка водночас: є з ким порадитися, кому першому показати новий розділ, від кого почути чесну оцінку. Така творча спілка – рідкість, і вона по-своєму збагачує обох.
Лиса називають одним із найвідоміших сучасних письменників Волині, і це справедливо. Його творчість стала своєрідною візитівкою краю – так само, як колись твори інших авторів прославили свої регіони. Волинь у його книжках постає не глухою провінцією, а живим, повнокровним світом зі своєю історією, мовою й характером.
FAQ
Хто такий Володимир Лис?
Український письменник, драматург, журналіст і народний синоптик. Народився 26 жовтня 1950 року на хуторі біля села Згорани на Волині. Один із найвідоміших сучасних прозаїків краю, лауреат багатьох літературних премій.
Яка його найвідоміша книжка?
“Століття Якова” – роман про поліського селянина, який за свій довгий вік пережив п’ять держав. Твір здобув Гранд-коронацію “Коронації слова”, увійшов у фінал премії ВВС і був екранізований.
Чи правда, що за його романом зняли серіал?
Так. 2016 року за “Століттям Якова” вийшов історичний мінісеріал, після якого популярність книжки й тиражі помітно зросли.
Чому його називають народним синоптиком?
Бо він уміє передбачати погоду за народними прикметами й спостереженнями, і його прогнози часто справджуються. Ці знання він виклав у книжці “Таємна кухня погоди”.
Як він почав літературну кар’єру?
Спочатку як драматург – п’ять його п’єс поставили в театрах і на радіо. Прозаїком він заявив про себе 1985 року, а першу гучну відзнаку отримав за повість “Там за порогом” 1989 року.
Про що роман “Соло для Соломії”?
Це сімейна сага з жіночим головним образом, в основу якої лягла реальна історія, почута письменником. Лис написав її від імені жінки, розкриваючи жіночу долю.
Хто його дружина?
Надія Гуменюк – українська поетеса, прозаїкиня та журналістка, лауреатка премії імені Агатангела Кримського й переможниця “Коронації слова” 2015 року.
Що робить його прозу живою?
Знаєте, що найдужче вражає в цій біографії? Не кількість книжок і не премії. Вражає те, що людина десятиліттями робила непомітну, чорнову роботу – писала в районні газети, їздила по селах, слухала чужі історії, – а потім усе це раптом проросло великою літературою.
Лис не прийшов у прозу з готовою славою й столичними зв’язками. Він приніс туди інше – сотні почутих доль, відчуття народної мови, знання того, як насправді живе, думає й говорить поліська людина. І виявилося, що це найцінніший капітал, який може мати письменник.
Є ще одна причина, чому його варто читати саме сьогодні. У часи, коли світ довкола пришвидшується й дрібниться на короткі повідомлення, проза Лиса повертає нас до чогось повільного й ґрунтовного – до довгого людського життя, до зв’язку поколінь, до землі, яка тримає людину. Його герої не бояться великих почуттів і серйозних питань: про кохання, про гріх, про вірність, про те, як залишитися собою, коли навколо змінюються держави й прапори. Така література лікує, бо нагадує про важливе.
Мабуть, тому його книжки так легко впускають у себе читача. За кожним героєм відчувається реальна людина, за кожним селом – справжнє Полісся, за кожною історією – щось, що автор не вигадав, а підслухав у самого життя. І поки хтось відкриває “Століття Якова” чи “Соло для Соломії” й на кілька годин забуває про все довкола, ця тиха журналістська наука слухати продовжує приносити плоди. Чесно кажучи, кращої долі для письменника годі й бажати.
