Михайло Слабошпицький: письменник, що виріс у хаті, повній урятованих від пожежі книжок
Уявіть сільську хату на Черкащині, де замість звичного домашнього затишку – гори книжок. Не одна полиця, не шафа, а буквально повна хата томів, складених по кутках, на столах, на підлозі. У сільському клубі згоріла бібліотека, і вцілілі книжки привезли додому до завідувача. Кілька років родина жила серед цих урятованих від вогню сторінок.
І малий хлопчик у цьому домі мав звичку витягувати найтовщу книгу й читати її. Просто так, з дитячої впертості – найтовщу. Хто б міг подумати, що ця дитина виросте в одного з найпрацьовитіших людей української літератури – прозаїка, критика, видавця, мецената, лауреата Шевченківської премії. Звали його Михайло Слабошпицький. Тож ось історія людини, для якої книжка з самого дитинства була не предметом, а середовищем існування.
Хлопчик із Мар’янівки
Народився він 28 липня 1946 року в селі Мар’янівка на Черкащині – у перший повоєнний рік, коли країна ще зализувала рани страшної війни. Родина була проста, сільська. Мати працювала в колгоспі, а батько завідував сільським клубом – тобто відповідав за культурне життя села, за той самий клуб із бібліотекою.
І саме та історія з пожежею стала, схоже, визначальною для всього подальшого життя. Коли в клубі згоріла бібліотека, уцілілі книжки перенесли до хати Слабошпицьких. Для дорослих це, мабуть, був клопіт – куди подіти стільки томів. А для хлопчика – справжній скарб, ціле багатство, яке лежало просто вдома, бери й читай.
Ця деталь пояснює багато що. Людина, яка виросла серед книжок, для якої читання найтовщих томів було дитячою грою, майже приречена пов’язати життя з літературою. Книжка не була для нього чимось урочистим і недосяжним – вона була буденною, домашньою, своєю. І, можливо, саме звідси його майбутня всеїдність, здатність писати й про класиків, і для дітей, і критику, і публіцистику – усе, що стосується слова.
Варто уявити й ту повоєнну добу. Село сорокових-п’ятдесятих років жило важко, бідно, у щоденній праці й нестатках. Книжка в такому житті була розкішшю, вікном в інший, ширший світ. І те, що доля буквально висипала цей скарб хлопчикові прямо додому, – щаслива випадковість, яка визначила все. Хтозна, чи став би він письменником, якби не та пожежа в клубі й не гори врятованих томів. Іноді найважливіші повороти долі ховаються в дрібних, майже випадкових подіях.
Дорога в журналістику й перші публікації
Здобувати освіту Михайло поїхав до столиці. 1971 року він закінчив факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка – фах, що відкривав дорогу до роботи зі словом.
Ще замолоду він почав заробляти пером. Деякий час підробляв літературним консультантом у журналі “Україна”, а також публікував нариси, новели, статті. Тобто входив у літературу з різних боків одразу – і як автор художніх творів, і як журналіст, і як критик. Ця багатогранність згодом стане його фірмовою рисою.
Далі почалася довга редакторська й журналістська кар’єра. Він працював кореспондентом, був редактором відділу критики в газеті “Літературна Україна” – одному з головних літературних видань країни. Пізніше очолював газету “Вісті з України”, журнал “Вавилон-XX”. Тобто роками був у самому центрі літературного процесу, тримав руку на його пульсі.
Михайло Слабошпицький і критика: голос, до якого дослухались
Однією з головних його іпостасей була літературна критика. І тут він був постаттю помітною, авторитетною, з власним голосом.
Критик – це особлива професія в літературі. Він не просто читає книжки, а осмислює їх, оцінює, вписує в ширший контекст, допомагає читачеві зорієнтуватися. Хороший критик формує літературні смаки цілої епохи, помічає таланти, вибудовує ієрархії. Слабошпицький був саме таким – уважним, ерудованим, здатним побачити суть.
Він писав про сучасників і про класиків, про відомих і призабутих авторів. Його перу належить, наприклад, книжка “25 поетів української діаспори” – спроба повернути на батьківщину імена тих, хто творив в еміграції. А також “З голосу нашої Кліо” та інші праці, у яких він осмислював українську літературу й історію.
Особливо цінною була його увага до діаспори. За радянських часів імена письменників-емігрантів були під забороною, їх не друкували, про них мовчали, ціле крило української літератури було ніби відрізане. Слабошпицький одним із перших почав системно повертати ці постаті додому – розповідати, ким вони були, що написали, чому важливі. Це схоже на копітку роботу реставратора, який очищає від бруду забуту картину, аж поки та знову засяє. Завдяки таким людям українська література поступово поверталася до своєї повноти, збирала докупи розкидані по світу частини.
Що вирізняло його як літературознавця? Кілька рис:
- широчінь охоплення – від класиків до сучасників, від прози до поезії.
- уміння повертати з забуття несправедливо забуті імена.
- інтерес до постатей діаспори, відрізаних від батьківщини.
- поєднання наукової ґрунтовності з живим, читабельним стилем.
- відчуття літератури як частини національної долі, а не забавки.
“Поет із пекла”: книга, що принесла Шевченківську премію
А тепер про твір, який став вершиною його творчості. Роман-біографія “Поет із пекла” присвячений Тодосеві Осьмачці – одному з найтрагічніших і найзагадковіших українських поетів XX століття.
Осьмачка – постать надзвичайна. Геніальний поет, людина складної, покаліченої долі, з важким психічним станом, переслідуваннями, поневіряннями, еміграцією. Його життя справді нагадувало пекло, і Слабошпицький узявся розповісти про нього так, щоб читач відчув і біль цієї долі, і велич таланту.
За цей роман 2005 року Михайлові Слабошпицькому присудили Шевченківську премію – найвищу літературну нагороду України. Це було визнання не лише окремої книжки, а й усього його багаторічного служіння літературі. Роман-біографія як жанр вимагає особливого хисту: треба поєднати документальну точність із художньою силою, оживити реальну людину, не зрадивши фактам.
У виборі саме Осьмачки за героя теж є своя логіка й сміливість. Тодось Осьмачка десятиліттями був постаттю незручною, майже викресленою – і через еміграцію, і через складний психічний стан, і через те, що не вписувався в жодні офіційні рамки. Узятися за таку долю означало повернути читачеві поета, якого система воліла забути.
Слабошпицький зробив це з розумінням і співчуттям, показавши не карикатуру на “божевільного генія”, а живу людину, чий біль був невіддільний від таланту. У цьому весь він – повертати із забуття тих, хто на це заслуговує.
| Знакова книга | Про кого / про що |
|---|---|
| “Поет із пекла” | Тодось Осьмачка, Шевченківська премія 2005 |
| “Никифор Дровняк із Криниці” | художник-примітивіст Никифор |
| “Веньямін літературної сім’ї” | поет Олекса Влизько |
| “Марія Башкирцева” | художниця, перекладений французькою та іншими мовами |
| “Українець, який відмовився бути бідним” | меценат Петро Яцик |
Це вміння писати біографії видатних людей стало окремою гранню його таланту. Він створив цілу галерею портретів – поетів, художників, меценатів, повертаючи читачеві їхні складні, яскраві долі.
Михайло Слабошпицький як будівничий культури
Але Слабошпицький був не лише письменником за столом. Він був організатором, будівничим, людиною справи – і в цьому, можливо, його не менша заслуга перед українською культурою.
З 1995 року він став виконавчим директором Ліги українських меценатів – організації, яка об’єднувала людей, готових вкладати гроші в культуру, освіту, збереження національної спадщини. Він також очолив видавництво “Ярославів Вал”, де виходили книжки, важливі для української літератури.
Окрема велика справа його життя – Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика. Слабошпицький був співголовою його координаційної ради. Цей конкурс став масштабним рухом, який щороку об’єднував сотні тисяч школярів і студентів по всьому світу, стверджуючи цінність і красу української мови. У часи, коли мова потребувала захисту й популяризації, це була робота колосального значення.
Тут проступає важлива грань його вдачі. Слабошпицький розумів, що література не існує сама по собі – їй потрібні читачі, потрібне середовище, потрібні гроші на видання, потрібні люди, які цінують слово. Тому він не замкнувся у власній творчості, а взявся будувати всю цю інфраструктуру навколо. Знайти мецената, видати книжку, провести конкурс, підтримати молодого автора – усе це така ж важлива робота, як і написання роману, тільки менш помітна. Багато письменників про це не думають, а він думав і діяв.
А ще від 2006 року він був секретарем Національної спілки письменників України – тобто брав на себе й організаційний тягар літературного життя країни. Додайте сюди радіопередачі “Екслібрис” та “Прем’єр”, які він вів, – і стане зрозуміло, чому його можна назвати людиною-оркестром. Він робив для літератури все й одразу.
| Напрям діяльності | Що робив |
|---|---|
| Проза й біографістика | понад два десятки книжок |
| Літературна критика | статті, монографії, огляди |
| Дитяча література | книжки для дітей та юнацтва |
| Видавнича справа | директор “Ярославового Валу” |
| Меценатство | Ліга українських меценатів, конкурс Яцика |
Останній великий роман
Своєрідним підсумком його творчості став роман “Що записано в книгу життя. Михайло Коцюбинський та інші”, презентований 2012 року в київській “Книгарні Є”.
Це масштабний твір про події початку XX століття, розказаний від імені кількох реальних постатей – Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, Володимира Самійленка та інших. Тобто автор ніби говорить голосами класиків, відтворюючи їхню епоху зсередини.
Вражають цифри роботи над цією книжкою. Слабошпицький писав роман п’ять років, а матеріали до нього збирав близько десяти. П’ятнадцять років праці над одним твором – це рівень справжньої відданості, майже подвижництва. За цим стоїть переконання, що про велике не можна писати наспіх, що класики заслуговують на ретельність і глибину.
Такий підхід узагалі був характерний для нього. Він ставився до літератури серйозно, як до справи життя, а не як до способу заробити чи прославитися. Кожна книжка була для нього вчинком, внеском у спільну культурну скарбницю.
Творча родина
Варто сказати й про родину, бо талант Слабошпицьких виявився спадковим. Його син – Мирослав Слабошпицький, відомий кінорежисер і сценарист, автор гучного фільму, що здобув визнання на міжнародних кінофестивалях. Донька Іванна Слабошпицька стала відомою журналісткою.
Тобто любов до слова, до творчості, до культури передалася наступному поколінню, тільки втілилася в інших формах – у кіно, у журналістиці. Це та рідкісна ситуація, коли можна говорити про справжню творчу династію, про дім, у якому мистецтво було природним повітрям.
Згадаймо, з чого все починалося – з хати, повної врятованих від пожежі книжок. І ось через десятиліття ця любов до слова дала плоди вже в дітях. Красива, символічна тяглість.
Останні роки й пам’ять
Михайло Слабошпицький помер 30 травня 2021 року в Києві після тривалої тяжкої хвороби. Похований у столиці. Йому було 74 роки.
Пам’ять про нього шанують по-різному. Черкаській бібліотеці присвоїли його ім’я, засновано літературну премію імені Михайла Слабошпицького, його ім’ям названо вулиці. Це закономірно: людина, яка стільки зробила для української книжки й мови, заслужила, щоб її ім’я жило далі саме в книжках, бібліотеках і преміях.
Часті питання
Хто такий Михайло Слабошпицький?
Український прозаїк, критик, літературознавець, публіцист, дитячий письменник і громадський діяч. Народився 28 липня 1946 року на Черкащині, помер 30 травня 2021 року в Києві. Лауреат Шевченківської премії 2005 року.
За що він отримав Шевченківську премію?
За роман-біографію “Поет із пекла” про трагічну долю поета Тодося Осьмачки. Премію присудили 2005 року.
Про кого він писав біографії?
Про багатьох видатних людей: художників Никифора та Марію Башкирцеву, поета Олексу Влизька, мецената Петра Яцика й інших. Біографістика була однією з головних граней його творчості.
Чим він займався, крім письменства?
Був виконавчим директором Ліги українських меценатів, директором видавництва “Ярославів Вал”, співголовою конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика, секретарем Спілки письменників.
Що таке конкурс імені Петра Яцика?
Це масштабний міжнародний конкурс знавців української мови, який щороку об’єднував сотні тисяч учасників. Слабошпицький був співголовою його координаційної ради.
Хто його діти?
Син – відомий кінорежисер Мирослав Слабошпицький, донька – журналістка Іванна Слабошпицька. Родина стала справжньою творчою династією.
Скільки він працював над останнім романом?
Роман “Що записано в книгу життя” він писав п’ять років, а матеріали збирав близько десяти – тобто загалом близько п’ятнадцяти років праці.
Що залишається після такої людини?
Знаєте, що найдужче вражає в цій біографії? Не кількість книжок і навіть не Шевченківська премія. Вражає масштаб служіння. Слабошпицький був не просто письменником – він був будівничим цілого культурного простору.
Подумайте про це. Він писав власні книжки – і водночас видавав чужі. Створював літературу – і осмислював її як критик. Повертав із забуття імена класиків – і плекав нові таланти. Захищав українську мову через конкурс Яцика – і виховував меценатів, готових вкладати в культуру. Одна людина тримала на собі стільки напрямів, скільки вистачило б на цілу інституцію.
І все це виросло з тієї сільської хати, повної врятованих від пожежі книжок. Хлопчик, який витягував найтовший том, виріс у людину, що присвятила життя тому, щоб книжок ставало більше, щоб вони доходили до читача, щоб українське слово жило й міцніло.
І поки хтось бере до рук його біографію Осьмачки чи роман про Коцюбинського, поки школярі змагаються на конкурсі його імені, ця робота триває далі. Чесно кажучи, важко уявити повніше й достойніше життя в літературі.
