Валерій Войтович: людина, яка намалювала українських богів
Уявіть собі чоловіка, який усе життя ходить Поліссям і збирає не гриби, а забутих богів. Знаходить їх у старих піснях, у різьбі на скринях, у бабусиних примовках. А потім садить цих богів на сторінки товстих книжок і на полотна, де вони світяться, наче витягнуті з-під землі.
Ось таким і є цей чоловік. Художник, письменник, мандрівник – і, мабуть, останній з тих, хто пам’ятає дорогу до Дажбога. Якщо ви ніколи про нього не чули, зараз саме час познайомитися. Бо його історія – це історія про те, як звичайний інженер став провідником у світ, який ми майже втратили.
Валерій Войтович і поліське дитинство, з якого все почалося
Народився він 8 травня 1952 року на Рівненщині, в глибокому поліському краї. Мати, Ольга Кирилівна, вчителювала в початкових класах. Батько, Микола Іванович, працював культпрацівником – тобто людиною, яка несла книжку й пісню туди, де їх бракувало. Гени, як бачите, зробили свою справу.
Коли малому було лише два роки, родина перебралася до смт Степань. І саме там, у Степанській середній школі, хлопчик уперше взяв у руки олівець по-серйозному. Його захоплення підтримували двоє: батько і вчитель малювання Григорій Тимофійович Поліщук. Знаєте, як воно буває – одна людина вчасно скаже “у тебе виходить”, і все, доля вже пішла іншою колією.
Але було ще дещо. Хлопчик любив бродити Поліссям. І під час тих мандрівок раз за разом натрапляв на старовинні речі – уламки минулого, які ніби самі просилися в руки. Тут, певно, і зав’язався той вузол, що тримає його все життя: цікавість до того, що було до нас.
| Що саме | Деталі |
|---|---|
| Дата народження | 8 травня 1952 року |
| Місце | Полісся, Рівненська область |
| Хто за фахом | Художник, письменник, дослідник міфології |
| Освіта | Український інститут інженерів водного господарства (1974) |
| Головна тема життя | Українська міфологія та давня культура |
| Найвідоміша книга | “Українська міфологія” (2002) |
Від інженера до художника – поворот, якого ніхто не чекав
А тепер несподіванка. У 1974 році він закінчив зовсім не художню академію, а Український інститут інженерів водного господарства в Рівному. Тобто на папері – інженер. Людина цифр, розрахунків, гідротехніки.
Далі – сімнадцять років на одному місці. З 1975 по 1992 він працював у Науково-дослідному інституті технології машинобудування в Рівному. Уявляєте? Майже два десятиліття серед креслень і верстатів. І весь цей час – паралельно, вечорами, у вихідні – він малював. Не кидав.
Чому так довго? А хто його зна. Може, чекав слушного моменту. Може, боявся стрибнути. Художник усередині сидів тихо, але не здавався. І врешті переміг.
Ось як виглядав той тихий бунт проти власної біографії:
- Удень – інженерні розрахунки, увечері – фарби й пензлі.
- Постійні поїздки Поліссям у пошуках народного матеріалу.
- Замальовки орнаментів, символів, старих сюжетів.
- Читання етнографії, фольклору, історичних джерел.
- І головне – віра, що все це колись складеться в щось велике.
Суть у тому, що інженерне минуле не пропало марно. Воно навчило його системності. А міфологія – річ хаотична, вона розсипана на тисячі уламків. І щоб зібрати її докупи, треба саме інженерну голову. Ось вам і розгадка.
Виставка, після якої вороття вже не було
Переломний момент настав 17 червня 1988 року. Того дня, у День Героїв Берестечка, відкрилася перша велика виставка його робіт. Називалася вона просто й гордо – “Моя Україна”. На стінах висіло понад п’ятдесят картин.
І тут сталося те, про що мріє кожен митець. Виставку помітили. Причому не абихто, а Микола Жулинський і Володимир Яворівський – люди, чиє слово в українській культурі важило дуже багато. Схвальний відгук від таких постатей – це наче печатка “справжнє”.
Тоді ж піднімалася хвиля Народного Руху. І художник до неї приєднався, виставляючи свої роботи під тим самим гаслом – “Моя Україна”. Мистецтво й політика того часу йшли поруч, рука в руку. Малювати богів предків тоді означало ще й обстоювати право народу пам’ятати, ким він є.
Полювання за богами: як народилася “Українська міфологія”
У дев’яностих він почав робити те, заради чого, схоже, і прийшов у цей світ. Один за одним виходили тексти, де він викладав своє бачення давнього світогляду українців. Час був непростий: країна щойно здобула незалежність, грошей на культуру бракувало, видавати книжки було справжнім подвигом. Але саме тоді, коли всім було не до давніх богів, він узявся їх повертати. Іронія долі – чи, може, навпаки, найкращий момент. Бо народ, який щойно згадав, що він народ, дуже потребував пам’яті про своє коріння.
Першими були “Молитва до Дажбога” (1994), “Український гороскоп” (1995) і “Сокіл-Род. Легенди та міфи стародавніх українців” (1997). Тоді ж, у 1994 році, він очолив благодійно-мистецький фонд “Оріана”, яким керував до 2003-го. А наприкінці дев’яностих почав викладати – спецкурс “Давньоукраїнська міфологія” в Національному університеті “Острозька академія”.
Але справжній вибух стався у 2002 році. Тоді київське видавництво “Либідь” випустило його головну працю – грубезний том на 664 сторінки під назвою “Українська міфологія”. Це вже була не просто книжка. Це була ціла енциклопедія: боги, духи, обряди, символи, звірі – усе, що жило у свідомості наших пращурів.
І народ оцінив. Книга здобула перше місце в рейтингу “Книжка року 2003” у номінації “Обрії”, де змагаються енциклопедичні та довідкові видання. Її потім перевидавали знову й знову – у 2005-му, 2012-му, 2014-му. Рідкісний випадок, коли наукова за суттю праця стає майже настільною для звичайних читачів.
Чому Валерій Войтович узявся саме за міфи?
Отут цікаво. Чому не пейзажі, не портрети, не щось простіше й прибутковіше? Здається, річ у тім дитячому Поліссі. Людина, яка з малих літ підбирала з землі уламки минулого, просто не могла пройти повз найбільший уламок – саму пам’ять народу.
Він побачив те, чого багато хто не помічав: українська міфологія майже стерта, розкидана, недописана. Її не було зібрано в одне ціле так, як зібрані грецькі чи скандинавські міфи. І він вирішив цю прогалину закрити. Сам. Руками, пензлем, роками праці.
Ось що зробило його підхід особливим:
- Він не просто переказував міфи – він їх ще й малював, даючи богам обличчя.
- Поєднував наукову точність із художньою уявою.
- Спирався на фольклор, зібраний власноруч під час мандрівок.
- Систематизував хаос за категоріями: солярні, лунарні, тотемічні, космогонічні міфи.
- Писав так, щоб зрозуміли і школяр, і науковець.
Валерій Войтович і його книжкова полиця завтовшки в тисячоліття
Одна книга потягла за собою інші. Далі пішла ціла бібліотека, яку він будував методично, том за томом.
У 2005-му з’явилися “Міфи та легенди давньої України” (видавництво “Богдан”). Потім, у 2006 році, вийшла масштабна “Антологія українського міфу” аж у трьох томах – з етіологічними, космогонічними, тотемічними, солярними та ще десятком видів міфів. Перші два томи цієї антології отримали літературну премію “Портал”.
А він не спинявся. “Генеалогія богів давньої України” (Львів, 2007), “Амазонка. Богиня-Діва-Воїн” (Луцьк, 2007). І навіть у зовсім недавні роки – книги про скульпторів: “Оскар Сосновський” (2022) та “Кость Климченко” (2024). Тобто чоловік працює й досі, вже за сімдесят.
| Рік | Книга | Про що |
|---|---|---|
| 1994 | Молитва до Дажбога | Перші кроки в темі давніх вірувань |
| 1995 | Український гороскоп | Народна астрологія предків |
| 1997 | Сокіл-Род | Легенди та міфи стародавніх українців |
| 2002 | Українська міфологія | Головна енциклопедична праця |
| 2006 | Антологія українського міфу | Тритомне зібрання, премія “Портал” |
| 2007 | Генеалогія богів давньої України | Родовід божественного пантеону |
| 2022 | Оскар Сосновський. Скульптор | Повернення до історії мистецтва |
Погодьтеся, така полиця вражає. Це не пара книжок для галочки, а праця цілого життя, вибудувана цеглинка до цеглинки.
Не лише слова: пензель, фарба і власне обличчя в коренях дуба
Тут варто нагадати одну важливу річ. Він не тільки письменник. Насамперед він художник – член Національної спілки художників України. І його картини – окрема пригода.
Погляньте лише на назви його полотен. Вони самі як маленькі поеми:
- “Пані Творчість” (1999).
- “Дерево Життя, або Оголена Мадонна” (2000).
- “Автопортрет у коренях тисячолітнього дуба” (2002).
- “Маджіні” (2015).
- “Іван-та-Мар’я” (2016).
- “Автопортрет, або Дорога додому” (2019).
Відчуваєте настрій? Дерево життя, тисячолітній дуб, дорога додому. Це людина, яка мислить символами, корінням, глибиною. Автопортрет не десь на тлі стіни, а в коренях старезного дуба – це ж ціла філософія в одній фразі. Мовляв, я звідси, з цієї землі, з цього коріння, і нікуди звідси не піду.
Його роботи бачили на багатьох виставках – і регіональних, і всеукраїнських. А ще він художньо оформив десятки книжок рівненських поетів і письменників. Тобто, його рука є навіть там, де його ім’я не завжди на обкладинці.
Що робить його книги такими живими?
Тут варто зупинитися й пояснити одну річ. Наукових праць про фольклор в Україні написано чимало. Багато з них чесні, ретельні – і смертельно нудні. Читаєш і засинаєш на третій сторінці. А от його тексти чомусь читаються інакше.
Секрет, здається, у подвійному зорі. Він дивиться на міф і як науковець, і як художник водночас. Науковець хоче точності: звідки взявся образ, як він змінювався, що означав. А художник хоче краси: щоб бога було видно, щоб його можна було уявити, майже торкнутися. І коли ці два погляди зливаються, народжується текст, який не просто інформує, а зачаровує.
Ще одна причина – він писав про своє, вистраждане. Не переписував чужі підручники, а виходив у поле. Ходив селами, слухав старих людей, записував, замальовував. Тому в його рядках чути живий голос Полісся, а не суху книжкову бібліографію. Читач це відчуває, навіть якщо не може пояснити словами.
І ще. Він ніколи не соромився простоти. Міг узяти складне поняття й розкласти його так, що зрозуміє й дитина. Це рідкісний дар. Багато вчених ховаються за термінами, наче за парканом. А він, навпаки, відчиняє хвіртку й каже: заходь, дивись, тут цікаво. Ось чому його книги купують не лише студенти-філологи, а й звичайні люди, яким просто хочеться знати, у що вірили їхні прадіди.
Подумайте самі: скільки книжок про давню віру ви можете назвати навскидку? А його “Українську міфологію” знають навіть ті, хто загалом читає мало. Це вже показник. Це вже слід, який залишиться надовго.
Пам’ять, застигла в бронзі та камені
А є ще один бік цього чоловіка, про який згадують рідше. Він створював пам’ятні знаки – ті самі, повз які люди щодня ходять, часом не знаючи, чия це робота.
Серед них – знак художнику Нілу Хасевичу в Сухівцях (1992), пам’ятний знак загиблим у нацистському таборі в Клевані на Рівненщині (1994) та знак останньому гетьману Запорозької Січі Петру Калнишевському (2007). Кожен із них – це спроба вирвати з забуття чиєсь ім’я, чиюсь долю. Власне, те саме, що він робить у книжках, тільки в камені.
Про його життя й доробок навіть написали окрему книжку. У 2012 році вийшла праця Г. П. Сербіна з промовистою назвою – “Валерій Войтович. Художник земних і космічних світил”. Гарно сказано, чи не так? Земних і космічних. Бо він і справді ходить десь між нашим ґрунтом і зоряним небом предків.
FAQ
Хто такий Валерій Войтович простими словами?
Це український художник, письменник і дослідник, який усе життя вивчає давню українську міфологію. Він зібрав розсипані по фольклору вірування предків у книги й намалював богів на своїх полотнах. Народився 1952 року на Рівненщині.
Коли і де він народився?
8 травня 1952 року, на Поліссі, в Рівненській області. У ранньому дитинстві його родина переїхала до смт Степань, де він і виріс.
Яка його найголовніша книга?
Це “Українська міфологія”, що вийшла у видавництві “Либідь” 2002 року. Товстий енциклопедичний том, який здобув перше місце в рейтингу “Книжка року 2003” і перевидавався кілька разів поспіль.
Він художник чи письменник?
І те, і те. Він член Національної спілки художників України, автор багатьох картин і графічних робіт. А водночас написав понад два десятки книжок. Ці дві його іпостасі не сперечаються, а доповнюють одна одну.
Чому його праці такі важливі для України?
Бо він зробив те, до чого довго ніхто не брався системно, – зібрав українську міфологію в одне ціле. Багато народів мають упорядковані пантеони, а в нас це було розкидано. Його книги допомогли повернути ту спадщину читачам.
Де він викладав?
Наприкінці 1990-х він почав вести спецкурс “Давньоукраїнська міфологія” в Національному університеті “Острозька академія” на Рівненщині. Отже, передавав знання ще й наступним поколінням.
Чи працює він досі?
Схоже, що так. Останні його відомі книги про скульпторів вийшли зовсім недавно – у 2022 та 2024 роках. Як на людину за сімдесят, це неабияка витривалість і любов до справи.
Чому цей поліський дивак вартий вашої уваги?
Отож, підіб’ємо підсумки. Перед нами історія людини, яка могла спокійно дожити віку інженером – з пенсією, дачею й тишею. А натомість обрала дорогу довшу й важчу. Дорогу збирача пам’яті.
Він не чекав, поки хтось інший напише українську міфологію. Узяв і зробив сам – руками, ногами, які виходили Полісся вздовж і впоперек, і серцем, яке боліло за забутих богів. І тепер його книги стоять на полицях тисяч українців, а картини світяться тим особливим світлом, яке буває лише в того, хто малює не для грошей, а для душі.
Що з усього цього варто винести особисто вам? Мабуть, одне просте: ніколи не пізно піти за тим, що по-справжньому твоє. Сімнадцять років за кресленнями не завадили йому стати тим, ким він мав стати. І якщо ви колись почуєте ім’я цього чоловіка, тепер ви знатимете – це не просто якийсь автор із бібліотечної картки. Це людина, яка повернула нам цілий пантеон. Тихо, без галасу, книжка за книжкою, картина за картиною.
А боги предків, здається, йому за це вдячні.
