Василь Шкляр: чоловік, який відмовився від найвищої літературної премії – і не пошкодував
Уявіть ситуацію. Ви письменник. Ви написали роман, який розійшовся шаленими тиражами й сколихнув усю країну. І ось найвищий орган держави присуджує вам Шевченківську премію – найпрестижнішу літературну нагороду, мрію будь-якого автора. Гроші, визнання, місце в пантеоні.
А ви кажете: ні. Не візьму. Бо на посаді міністра освіти сидить людина, яку я вважаю ворогом української культури.
Саме так учинив Василь Шкляр 2011 року. Він відмовився від Шевченківської премії на знак протесту. А замість неї прийняв іншу – Народну, яку йому вручили просто в Холодному Яру, біля пам’ятника на місці останнього бою повстанського отамана. Гроші від цієї народної нагороди він віддав на екранізацію свого роману. Тож ось історія людини, яка перетворила навіть відмову від премії на вчинок, гідний власних книжок.
Хлопчик із черкаського села
Народився він 10 червня 1951 року в селі Ганжалівка Лисянського району на Черкащині. Саме тут, на цій землі, минули перші роки життя майбутнього письменника, тут він пішов до початкової школи. А Черкащина – це не просто мальовничий край, це серце історичної Наддніпрянщини, земля козацьких традицій і легендарного Холодного Яру, який згодом стане центральним місцем його головного роману.
Згодом родина переїхала до міста Звенигородка, де Василь закінчив школу. І звідти, як і тисячі амбітних провінційних хлопців, він вирушив підкорювати столицю. Мета була ясна – він тягнувся до слова, до літератури, до великого світу культури.
Батьки його були службовцями, звичайними людьми свого часу. Ніщо в походженні не віщувало, що син стане одним із найгучніших і найбільш читаних письменників країни. Але тяга до письма прокинулася в ньому дуже рано – свої перші твори він почав друкувати ще школярем, із 1967 року. Уявіть: шістнадцятирічний хлопець уже бачить своє ім’я в друці. Це знак справжнього, раннього покликання.
Столиця, Єреван і несподівана любов до вірменської
У Києві Шкляр вступив на філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка – природний вибір для людини, закоханої в слово. Але сталося дещо несподіване, що додало його біографії екзотичного повороту.
Частину навчання він провів у Єревані, де в тамтешньому університеті вивчав вірменську мову та літературу. І це не була формальність – Шкляр по-справжньому опанував вірменську, ба більше, згодом перекладав із неї, а також із новогрецької. Уявіть українського письменника, який вільно володіє вірменською, – рідкісне, майже унікальне поєднання.
Цей вірменський досвід багато що каже про його вдачу. Шкляр – людина допитлива, спрагла нового, здатна глибоко зануритися в чужу культуру. Кавказ, з його гострим відчуттям честі, роду, помсти, боротьби за свободу, вочевидь суголосний його власному внутрішньому світу. Недарма пізніше Кавказ ще раз увірветься в його життя – уже зовсім по-іншому.
Василь Шкляр і журналістика в “гарячих точках”
Перш ніж стати “батьком українського бестселера”, Шкляр пройшов сувору життєву школу. З 1988 по 1998 рік він займався політичною журналістикою – і не кабінетною, а найгострішою, репортерською, з виїздами в “гарячі точки”.
Він бував там, де стріляли, де вирішувалися долі народів, де життя й смерть ходили поруч. Найдраматичніший епізод пов’язаний із Чечнею. Шкляр був причетний до подробиць операції з порятунку родини Джохара Дудаєва – чеченського лідера – після його загибелі. Це не сюжет із роману, а реальний досвід, пережитий на власній шкурі.
І саме цей досвід згодом ліг в основу його роману “Елементал” (2001). Тобто письменник не вигадував пригоди за письмовим столом – він переносив на папір те, що бачив і пережив сам. Ось звідки в його прозі така достовірність, така пружна напруга, така знанню справи. Він писав про небезпеку як людина, яка знала її на дотик.
Цей журналістський період узагалі багато що визначив у його майбутньому письмі. Репортер, який працює в зоні бойових дій, привчається до кількох речей одразу: до точності факту, до вміння тримати нерв оповіді, до розуміння того, як поводяться люди на межі життя й смерті. Усе це потім перекочувало в його романи. Герої Шкляра діють переконливо саме тому, що автор бачив реальних людей у реальних екстремальних ситуаціях, а не змальовував їх з уяви.
У цьому його суттєва відмінність від багатьох колег, які писали про війну, знаючи її лише з книжок.
| Етап життя | Що відбувалося |
|---|---|
| З 1967 | перші публікації ще школярем |
| Навчання | філфак Київського університету, Єреван |
| 1988-1998 | політична журналістика, “гарячі точки” |
| Робота у видавництвах | головний редактор видавництва “Дніпро” |
| З 2009 | тріумф “Чорного Ворона”, статус бестселериста |
Дорога до великої прози
Літературний шлях Шкляра був довгим і поступовим. Він не став зіркою за одну ніч – до свого головного тріумфу йшов десятиліттями, крок за кроком нарощуючи майстерність.
Членом Спілки письменників України він став 1978 року, а пізніше, 1999-го, увійшов і до Асоціації українських письменників. Його ранні книжки прози виходили ще за радянських часів: “Перший сніг” (1976), “Живиця” (1982), “Черешня в житі” (1983). Потім з’явилися романи “Праліс” (1986), “Ностальгія” (1989), “Тінь сови”.
Але справжній прорив стався вже в незалежній Україні. 1999 року вийшов роман “Ключ” – гостросюжетний, напружений твір, який став культовим і витримав десяток перевидань. Далі – “Елементал” (2001), “Кров кажана” (2003). Шкляр знайшов свою формулу: поєднання динамічного, захопливого сюжету з серйозним змістом, гостра інтрига плюс глибока думка.
Саме тоді за ним і закріпилося звання, яке стало його візитівкою, – батько українського бестселера. Він довів річ, у яку багато хто не вірив: українська книжка може бути не лише “правильною” й повчальною, а й шалено цікавою, такою, від якої неможливо відірватися.
Що робить його прозу такою популярною? Кілька рис:
- динамічний, кінематографічний сюжет, який тримає в напрузі.
- гострі, часто небезпечні теми – війна, боротьба, помста, свобода.
- достовірність, що виростає з власного життєвого досвіду автора.
- потужний національний, патріотичний стрижень.
- жива, багата, соковита українська мова.
“Чорний Ворон”: роман, що став подією
А тепер – про книжку, яка зробила Шкляра національним явищем. Роман “Залишенець. Чорний Ворон” вийшов 2009 року і вибухнув, наче бомба.
Про що він? Про Холодний Яр – про збройну боротьбу українських повстанців проти радянської влади в 1920-х роках. Про людей, які не склали зброю, коли, здавалося б, усе вже було втрачено, – про тих самих “залишенців”, які залишилися воювати за Україну до кінця. Це була сторінка історії, про яку десятиліттями мовчали, яку старанно викреслювали з пам’яті.
Шкляр чи не вперше в українській літературі так відверто, так потужно назвав речі своїми іменами стосовно російсько-української війни XX століття. І це зачепило за живе. Роман викликав такий шквал дискусій – зокрема й політичних, – що давно вийшов за межі суто літературного явища. Тираж “Чорного Ворона” перевалив за 150 тисяч примірників, що для української книжки є абсолютним феноменом.
Щоб оцінити значення цього роману, треба розуміти контекст. Тема Холодного Яру, тема збройного опору українців радянській владі десятиліттями була під суворою забороною. За саму згадку про це можна було потрапити за ґрати, тому ціле століття про цих людей мовчали, їхні імена стирали, їхню боротьбу подавали як “бандитизм”. Шкляр підняв цей пласт і показав повстанців такими, якими вони були, – героями, що билися за свою землю. Для багатьох читачів це стало справжнім відкриттям, поверненням украденої пам’яті.
Роман не просто розважав – він змінював уявлення людей про власну історію.
| Факт про “Чорний Ворон” | Деталі |
|---|---|
| Рік виходу | 2009 |
| Тема | повстанська боротьба в Холодному Яру, 1920-ті |
| Тираж | понад 150 тисяч примірників |
| Премія | Шевченківська (2011) – від якої автор відмовився |
| Народна відзнака | “Залізний Мамай”, вручена в Холодному Яру |
І тут ми повертаємося до історії з премією. 2011 року Комітет із Національної премії імені Шевченка присудив Шкляреві цю найвищу нагороду за “Чорний Ворон”. Але письменник відмовився її отримувати – на знак протесту проти того, що посаду міністра освіти обіймав Дмитро Табачник, якого Шкляр вважав українофобом.
Натомість 17 квітня 2011 року в Холодному Яру йому вручили Народну Шевченківську премію “Залізний Мамай” – уперше в історії України. Кошти на неї збирали меценати й звичайні громадяни. Церемонія відбулася біля пам’ятника на місці останнього бою отамана Василя Чучупаки. А грошовий еквівалент – 260 тисяч гривень – письменник переказав у фонд екранізації роману. Красивий, цілісний вчинок: гроші за книжку про повстанців пішли на те, щоб про цих повстанців дізналося ще більше людей.
Василь Шкляр після “Чорного Ворона”: незламний темп
Успіх не зупинив письменника, а навпаки – підстьобнув. Після “Чорного Ворона” він продовжив працювати в тому ж напрямі, розкриваючи забуті чи замовчувані сторінки української історії боротьби.
2014 року вийшов роман “Маруся” – про Марусю Соколовську, легендарну жінку-отамана часів Української революції. 2015-го – “Чорне Сонце”. 2017 року з’явилася “Троща” – про боротьбу УПА. 2019-го – “Характерник”. Кожен новий роман ставав подією, кожен викликав резонанс, обговорення, суперечки.
Шкляр залишається послідовним: він пише про тих, хто боровся за Україну зі зброєю в руках, повертає з небуття їхні імена й подвиги, робить історію живою та емоційно близькою сучасному читачеві. Його книжки – це не суха хроніка, а гострі, драматичні історії з живими героями, за яких переживаєш.
Варто згадати й ще один його гучний крок – переклад “Тараса Бульби” Гоголя. Шкляр зробив його з першого видання повісті 1835 року, у якому ще не було проросійських вставок, доданих Гоголем пізніше під тиском російських критиків і цензорів. Це був принциповий культурний жест – повернути твір до його первісного, менш зросійщеного вигляду.
Людина принципу
Постать Шкляра неможливо зрозуміти без його твердих принципів, які він утілює не на словах, а на ділі.
Він заборонив перекладати свої книжки російською мовою – свідома, послідовна позиція. У своїй літературній діяльності він, за власним свідченням, принципово жодного разу не скористався спонсорською допомогою й не прийняв жодної державної нагороди. Історія з відмовою від Шевченківської премії – найяскравіший, але не єдиний прояв цієї вдачі.
Є в його житті й теплі, людські деталі. Перша читачка його рукописів – дружина, тобто найближча людина завжди причетна до народження кожної книжки. Ця подробиця по-своєму зворушлива: суворий автор романів про війну й помсту довіряє найперше слово саме їй.
Під час повномасштабної війни Шкляр залишається помітною й авторитетною постаттю. Його книжки про непокірних, про тих, хто не здається, звучать сьогодні особливо актуально. Виявилося, що він десятиліттями писав саме про те, що стало найважливішим тепер, – про здатність народу боронити свою землю до останнього.
Часті питання
Хто такий Василь Шкляр?
Український письменник, перекладач і громадський діяч, якого називають “батьком українського бестселера”. Народився 10 червня 1951 року на Черкащині. Один із найвідоміших і найбільш читаних сучасних авторів України.
Яка його найвідоміша книжка?
Роман “Залишенець. Чорний Ворон” (2009) про повстанську боротьбу в Холодному Яру у 1920-х роках. Його тираж перевищив 150 тисяч примірників.
Чому він відмовився від Шевченківської премії?
2011 року йому присудили цю нагороду за “Чорний Ворон”, але він відмовився її отримувати на знак протесту проти перебування Дмитра Табачника на посаді міністра освіти.
Що таке Народна Шевченківська премія?
Це відзнака “Залізний Мамай”, яку зібрали меценати й звичайні громадяни й уперше в історії вручили Шкляреві в Холодному Яру. Гроші від неї він віддав на екранізацію роману.
Чи правда, що він володіє вірменською мовою?
Так. Він вивчав вірменську мову та літературу в Єревані, володіє нею і перекладав з вірменської та новогрецької.
Про що інші його романи?
Здебільшого про боротьбу за Україну: “Маруся” – про жінку-отамана, “Троща” – про УПА, “Елементал” спирається на його журналістський досвід у Чечні.
З чого почати читання?
Найкраще – з “Чорного Ворона”, його найвідомішого роману. Любителям гострого сюжету сподобається культовий “Ключ” чи “Елементал”.
Чому його книжки читають?
Знаєте, що найдужче вражає в цій біографії? Цілісність характеру. Шкляр – з тих рідкісних людей, у кого життя й творчість не розходяться. Він пише про непокірних, про тих, хто не йде на компроміс із совістю, – і сам живе так само.
Відмовитися від найвищої премії заради принципу. Заборонити переклади мовою держави-агресора. Ніколи не брати державних нагород. Віддати зароблені гроші на екранізацію книжки про повстанців. Це не пози й не піар – це послідовна життєва лінія людини, яка вірить у те, що робить. І читач це відчуває, тому й вірить йому у відповідь.
А ще Шкляр зробив велику річ для української культури – довів, що наша книжка може бути бестселером. Не нудним обов’язковим читанням, а захопливим романом, який ковтаєш за ніч. Він повернув історію боротьби в масову свідомість, зробив забутих героїв близькими й живими.
І поки хтось відкриває “Чорний Ворон” і вперше дізнається про залишенців Холодного Яру, які воювали, коли, здавалося, воювати вже було нікому, – ця робота пам’яті триває далі. Чесно кажучи, саме такі книжки й формують націю.
