Володимир Яворівський: людина, яка написала роман про атомну станцію за вісім років до Чорнобиля
Уявіть таку ситуацію. Молодий письменник їде на будівництво атомної електростанції. Ходить між бетонних блоків, слухає інженерів, збирає матеріал. Пише роман про людей, які приборкують атом. Книжка виходить 1978 року. А через вісім років вибухає четвертий реактор ЧАЕС.
І той самий письменник уже стоїть у зоні відчуження – не як романтик прогресу, а як репортер, який намагається протягнути правду крізь радянську цензуру.
Це не сюжет фільму. Це біографія людини на ім’я Володимир Яворівський. І, чесно кажучи, вона куди химерніша за більшість вигаданих історій.
Хлопчик із Теклівки, який народився в окупації
Народився він 11 жовтня 1942 року в селі Теклівка на Вінниччині. Родина колгоспників, звичайне українське село. Тільки от “звичайне” тут слово хитре. У 1942-му ці землі формально входили до Трансністрії – території, яку окупанти передали під румунське управління. Тобто дитина з’явилася на світ у країні, якої вже не існує і яка ніколи по-справжньому не існувала.
Такий старт багато що пояснює. Він змалку жив у світі, де кордони, влада й назви змінювалися швидше, ніж встигали висохнути чорнила на документах.
Далі – Одеса. У 1964 році Яворівський закінчив філологічний факультет Одеського державного університету імені Мечникова, спеціальність “українська мова та література”.
І почалася класична біографія радянського літератора-роботяги.
Редакційні коридори як школа життя
Він працював редактором Одеського радіо. Потім кореспондентом “Запорізької правди”. Потім у “Прапорі юності”, “Літературній Україні”. Був редактором запорізького радіо, кіносценаристом львівського телебачення, літконсультантом, референтом Спілки письменників.
Дійшов до посади завідувача відділу прози і заступника головного редактора журналу “Вітчизна”.
Знаєте, що дає такий шлях? Слух. Людина, яка десять років вичитує чужі тексти й бере інтерв’ю в трактористів, інженерів і доярок, починає чути живу мову. Саме тому пізніше його проза не звучить кабінетно.
Членом Спілки журналістів він став 1969 року, Спілки письменників – 1971-го.
Дебют, який усіх здивував
Перша книжка – “А яблука падають…” – вийшла 1968 року. Повість і новели. Критика одразу вчепилася за одну річ: у молодого автора не було “своєї теми”. Літературознавець Григорій Клочек прямо це зауважував. Прийшов у літературу без чіткого гасла, без прапора.
Зате було інше – образність, метафоричність, барокова густина письма. Критики почали говорити про “химерність” його художнього мислення. Це не лайка, а термін: химерна проза була цілим напрямом в українській літературі, де реальність і уява перепліталися так, що не розчепиш.
Першу книжку підтримав Олесь Гончар – написав до неї передмову, хоча про сучасників майже ніколи не писав. Для молодого автора це був квиток у велику гру.
- “А яблука падають…” (1968) – дебют, повість і новели.
- “Гроно стиглого винограду” (1971) – новели.
- “З висоти вересня” – повість, у якій він остаточно намацав свій стиль.
- “Крила, вигострені небом” (1975), “Тут, на землі” (1977) – публіцистика.
Атом, або найгіркіша іронія в українській літературі
А тепер найцікавіше. Наприкінці 1970-х Яворівський захопився “надсучасною” темою. Атомна енергетика! Прогрес! Люди, які запрягають ядро!
Він поїхав на будову, занурився в те, що сам називав “біографією атома”, і написав роман-хроніку “Ланцюгова реакція” (1978).
Пізніше він гірко зізнавався: якби ж він тоді знав, як примітивно насправді будувалися ті станції, що коїлося за лаштунками…
Подумайте про це. Людина оспівала атом – і згодом стала головою парламентської Комісії з питань Чорнобильської катастрофи. Це не літературний прийом. Це життя написало такий сюжет.
Але швидко він повернувся до себе. Уже 1979 року з’явився “химерний” роман “Оглянься з осені”.
| Роман | Рік | Про що |
|---|---|---|
| “Ланцюгова реакція” | 1978 | будівництво АЕС, “біографія атома” |
| “Оглянься з осені” | 1979 | повернення до химерної, умовної прози |
| “Автопортрет з уяви” | 1981 | життя художниці Катерини Білокур |
| “А тепер – іди” | 1983 | психологічна проза |
| “Марія з полином наприкінці століття” | друга половина 1980-х | Чорнобиль очима однієї родини |
Володимир Яворівський і Катерина Білокур: роман, який досі перевидають
Ось книжка, з якої багато хто починає знайомство з автором. “Автопортрет з уяви” (1981) – це роман про Катерину Білокур. Геніальну самоучку з Богданівки, яка малювала квіти так, що сам Пабло Пікассо, побачивши її роботи, висловив захоплення. Жінку, яка все життя прожила в селі, без художньої освіти, без визнання, під тиском рідних, що вважали малювання дурницею.
Яворівський обрав ризикований хід – оповідь від першої особи. Тобто він говорить її голосом. Чоловік пише від імені жінки. Причому жінки, чий внутрішній світ був складнішим за будь-який опис.
Легко це не було, і критики це відзначали. Але сама спроба – сміливість. Він фактично повернув Білокур широкому читачеві в час, коли її ім’я знали переважно фахівці.
Роман перевидають досі. І це, мабуть, найкраща оцінка.
Кортеліси: книжка, за яку дали Шевченківську премію
1984 рік. Художньо-документальна повість “Вічні Кортеліси”. Кортеліси – волинське село, знищене нацистами. Людей розстріляли за кілька годин, село спалили. Українська Хатинь – тільки набагато більша за масштабом жертв.
Про це майже не говорили. Хатинь була вигідним символом, її зробили меморіалом. А Кортеліси лишалися десь на периферії пам’яті.
Яворівський поїхав туди, зібрав свідчення, документи, імена. І написав.
За цю повість він отримав Державну премію імені Тараса Шевченка. Кажуть, тоді комітет мав сумніви – надто молодий автор, не всі формальності зійшлися. Але текст переважив.
Чому ця книжка важлива дотепер:
- Вона про конкретне село і конкретних людей, а не про абстрактні “жертви фашизму”.
- Це документальна робота: свідчення, а не вигадка.
- Вона порушила негласне правило – говорити про трагедію лише в дозволених рамках.
- І вона повертає ім’я місцю, яке система воліла б не помітити.
Чорнобиль: коли реальність наздогнала письменника
Квітень 1986-го перевернув усе. Яворівський поїхав у Чорнобиль у травні – разом із Юрієм Щербаком. Вів звідти репортажі для радіо, телебачення, для газети “Правда” і “Литературной газеты”.
Момент, який варто уявити. Йому вдалося зі сторінок головної газети Союзу вперше сказати про Чорнобиль щось схоже на правду. І редактори – знаєте, що зробили? Поставили поруч на тій самій шпальті фотографію щасливих дітей з “Артека”. Щоб приглушити тривогу. Щоб читач не злякався.
Ось вам радянська журналістика в одній картинці.
Потім він написав роман “Марія з полином наприкінці століття”. Більшість авторів тоді описували аварію: пожежників, героїзм, чиновницьку халатність. Яворівський пішов далі – він зазирнув у майбутнє після катастрофи.
І зробив це не через масштаб, а через одну родину – Мировичів. Бо коли трагедія має обличчя матері, вона перестає бути статистикою.
Це і був справжній перелом: він більше не міг писати обережно.
Володимир Яворівський і політика: коли письменник виходить на площу
Навесні 1989-го, за його власним зізнанням, він “весь пішов у політику”. Звучить різко. Але подивіться на факти.
Він став одним із засновників Народного Руху України. Очолював оргкомітет. З 1989 року керував Київською координаційною радою Руху.
У 1989-1991 роках був народним депутатом СРСР і входив до Міжрегіональної депутатської групи – тієї самої опозиційної фракції, яка розхитувала систему зсередини.
Потім – Верховна Рада України першого скликання, з 1990 року. Тоді ж очолив Комісію з питань Чорнобильської катастрофи.
Далі – довга політична дорога: Демократична партія України, яку він очолював із 1992 по 1999 рік, депутатські мандати кількох скликань, “Батьківщина” з 2007-го.
| Роки | Що робив |
|---|---|
| 1989-1991 | народний депутат СРСР, Міжрегіональна група |
| 1990-1994 | народний депутат України I скликання |
| 1992-1999 | голова Демократичної партії України |
| 1996-1999 | очолював Шевченківський комітет |
| 2001-2011 | голова Національної спілки письменників України |
Була в його біографії й членство в КПРС – з 1981 до 1990 року. Він цього не приховував. Ціле покоління української інтелігенції жило з такими компромісами, і робити вигляд, що їх не було, – нечесно.
Був і жест, який запам’ятався. Орден “За заслуги”, врученого йому Віктором Ющенком, він 2009 року повернув назад. Публічно. Це в його стилі: якщо не згоден – скажи вголос.
Голос із радіоприймача
Багато українців знали його не з книжок, а з голосу. Роками на Українському радіо виходила авторська програма “20 хвилин з Володимиром Яворівським”. Пізніше на телебаченні була передача з промовистою назвою – “Що ж ми за народ такий?”.
Він був блискучим оратором. Із тих, хто вміє говорити з трибуни так, що зал замовкає. У часи становлення незалежності його слово справді запалювало людей – про це згадував Василь Шкляр.
Він також входив до першої Наглядової ради Суспільного мовлення.
Останні роки і прощання
Володимир Яворівський помер 16 квітня 2021 року, не доживши до 79-річчя. Новина облетіла країну наступного дня. Поховали його 19 квітня на Байковому цвинтарі в Києві. Донька Леся написала колезі батька два слова: “Тато пішов”. Більше не змогла.
Постать він лишив по собі суперечливу – і сам це визнавав. Його критикували за політику, за компроміси, за різкі заяви. Але заперечити головне неможливо: він був одним із тих, хто в потрібний момент вийшов і сказав уголос те, що інші боялися навіть подумати.
- Автор понад двох десятків книжок прози й публіцистики.
- Лауреат Шевченківської премії, а згодом – голова комітету, який її присуджує.
- Співзасновник Народного Руху.
- Депутат кількох скликань і незмінно впізнаваний голос в ефірі.
- Людина, чиї твори перекладали іншими мовами.
FAQ
Хто такий Володимир Яворівський?
Український письменник, публіцист, політик і громадський діяч. Народився 1942 року на Вінниччині, помер 2021-го в Києві. Лауреат Шевченківської премії, один із засновників Народного Руху України.
Яка його найвідоміша книжка?
Тут два фаворити. “Вічні Кортеліси” – документальна повість, за яку він отримав Шевченківську премію 1984 року. І “Марія з полином наприкінці століття” – роман про Чорнобиль, який став справжньою сенсацією.
Про що роман “Автопортрет з уяви”?
Про Катерину Білокур – народну художницю, чиї квіти вразили самого Пікассо. Оповідь ведеться від першої особи, тобто фактично її голосом.
Чи справді він писав про атомну станцію до Чорнобиля?
Так. Роман-хроніка “Ланцюгова реакція” вийшов 1978 року. Пізніше письменник із гіркотою казав, що тоді не знав, як насправді будувалися ті станції.
Скільки років він очолював Спілку письменників?
Десять – з 2001 по 2011 рік він був головою Національної спілки письменників України, обраний на цю посаду двічі.
Чому його вважають суперечливою постаттю?
Бо в його біографії є і членство в КПРС, і Народний Рух, і роки в парламенті з різними політичними силами. Він жив на зламі епох і ніколи не вдавав, що це було просто.
З чого почати читати?
Беріть “Вічні Кортеліси”, якщо хочете відчути силу документа. Або “Автопортрет з уяви”, якщо ближче історія про мистецтво й людську впертість.
Слово, яке не вміло мовчати
Знаєте, що в цій біографії найбільше чіпляє? Не премії. Не мандати. А те, що людина, яка колись щиро оспівала атом, потім чесно сказала: я помилявся, я не знав правди. І пішла в зону відчуження писати вже інакше.
Це рідкість. Легше було б промовчати, залишити старий роман на полиці й удавати, що нічого не сталося.
Володимир Яворівський прожив життя, у якому літератор і громадянин постійно штовхалися ліктями. Іноді перемагав перший, іноді другий. Іноді вони заважали один одному – і це видно в текстах.
Але його книжки лишилися. Кортеліси лишилися. Білокур повернулася до читача. А Марія з полином досі стоїть на порозі свого спорожнілого села і дивиться в бік реактора.
І поки хтось відкриває ці сторінки, слово продовжує працювати. Тихо, без трибун і мікрофонів – просто працює.
